Журналісти біля охорони Музея історії Києва.

Після звільнення Українського дому від силовиків, було взято під охорону Музей історії міста Києва. Він розташований на останньому поверсі будівлі. Через деякий час буде з'ясовано, що після перебування внутрішніх військ, з музею зникло багато цінностей.

Україна, Київ, 26 січня 2014 року.

Журналісти біля охорони Музея історії Києва. (26.01.2014) Панорама № 8234

             
3D-панорами Володимира Писаренка



“Ми маємо різну освіту, кар'єру, життєвий досвід і матеріальне становище, але доля зібрала нас тут із нашої волі. Напевно, саме сьогоднішні вчинки – то єдине й останнє, що ми зможемо зробити в житті, – розмірковував киянин Володимир Писаренко на Євромайдані. У грудні 2013 року він почав робити кругові фотопанорами революції.

Через три роки згадує: "Передчуваючи доленосну зиму, я почав вести панорамний фотолітопис подій відразу після того, як похитнувся пам'ятник Леніну на Бессарабці. Неймовірна атмосфера єдності, яка панувала на Майдані, надихала на працю та думку, що все це – не марно, навіть якщо перемога ідеалів Майдану ще далеко. Виникло усвідомлення, що твориться справжня, а не книжкова історія України”.

Фотохудожник каже, що задокументувати в такий спосіб хотів і Помаранчеву революцію, але технічну можливість одержав тільки тепер. За його словами, саме всебічність панорами передає масштаб народного волевияву: “Від переглядача відеорепортажів і фотографій приховано, що відбувається за кадром. А панорама охоплює весь простір навколо фотографа, і поняття "за кадром" не існує. Це поглиблює сприйняття фотопанорам”.

На основі знятих кадрів Володимир Писаренко змонтував 177 повнопростірних панорам. Уже тоді викладав їх на власному сайті: “Щодня я знімав або монтував панорами на комп'ютері, додаючи їхні описи на сайті трьома мовами. Це займало більшу частину кожної доби впродовж трьох місяців. Монтуючи й аналізуючи відзнятий матеріал, я бачив героя в кожній людині. Коли з'являлися нові ідеї сюжетів, знову їхав на Майдан”.

Фото деяких місць задля безпеки оприлюднював із кількатижневим запізненням. А сам бував спостерігачем і у ворожих таборах: “Із цікавістю захисники барикад роздивлялися мої фотографії з Антимайдану. Їхній власний похід туди міг стати самогубством. Поява в урядовому кварталі людини з запахом диму призвела б до сумних наслідків. Але моя постать у чорному одязі не викликала великої підозри, дістатися Маріїнського парку вдалося без особливих зусиль”.

Автор каже, що до 19 січня 2014 року вуличні сутички із застосуванням шумових гранат і сльозогінного газу бачив лише на фото- й відеоматеріалах: “Застосування сили до мітингувальників мені здалося чимось позамежним, що потребувало негайного втручання. Величезний натовп людей, який поширився за межі майдану Незалежності, вражав. Я підходив робити знімки якомога ближче до зони протистояння. Після вибуху однієї з гранат довелося передати фотокамеру чоловікові, що стояв найближче, – сам я майже не бачив. На згадку про таке хрещення сльозогінним газом він зробив мою єдину фотографію тих днів”.