Революція на граніті

Центральний майдан радянського Києва із 1977 року називався площею Жовтневої революції. Саме на ній розпочалася перша українська революція новітнього часу. Мало хто підозрював, що то буде остання зима СРСР.

Якщо порівнювати наші революції, співвідносити їхню тривалість і досягнення задекларованих цілей, найуспішнішою може виявитися саме Революція на граніті 1990 року. Звісно, важливо розуміти, що кожна історична доба має свій контекст. Тодішні вимоги студентства були повністю в ключі потужних демократичних віянь і вписувалися у процеси, запущені опозицією в інших союзних республіках. Імперативи студентської революції стали каталізатором розпаду СРСР. Натомість вихід українців на вулицю 2013 року докорінно змінив вектор державного курсу.  

Хоч би що там було, за 16 днів жовтня 1990 року організований студентами протест домігся виконання висунутих його учасниками п’яти вимог. 17 жовтня Верховна Рада УРСР своєю постановою гарантувала:

• звільнення прем’єр-міністра УРСР Віталія Масола;
• проведення в Українській РСР нових виборів;
• проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за їхньої згоди;
• створення тимчасової комісії Верховної Ради УРСР із питання націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України;
• відкладення підписання нового союзного договору між республіками СРСР.

“Першого дня оголосили голодування 108 осіб, 80 з яких – львів’яни”, – пригадує Андрій Салюк, тодішній голова студентського братства Львівської політехніки. А вже 6 жовтня створена за дорученням Верховної Ради комісія прозвітувала, що голодують 158 осіб із 24 міст УРСР. Більшість у парламенті тоді становила комуністична “група 239”. На твердження, що в багатьох голодувальників підвищена температура, парламент відреагував зверхнім сміхом. 

“Уже після подій я бачив закриті документи КДБ СРСР про те, що на грудень готується масштабна політична акція. Органи все знали. І ми розуміли загрози. Якби не вдалося закріпитися на площі, ми мали й інші варіанти. Проте, на диво, спрацював план А. І взагалі всі українські революції мають спільне: не відбулись би без підтримки населення Києва”, – каже учасник голодування, теперішній дипломат Денис Автономов.

Із ним погоджується співачка й телеведуча Анжеліка Рудницька: “Ми на це не розраховувати й не сподівалися, але підтримки було більше, ніж могли уявити. Вона в дрібних моментах. Викладачка з філософії була в нас дуже сувора, її всі боялись. А на іспиті вона мені поставила “відмінно” й віддала заліковку зі словами: "Я вами пишаюся”.

Мітингувальники здобували щоразу більший авторитет, коли підтримку висловлювали відомі люди, такі як поетеса Ліна Костенко. Акторка Ніла Крюкова навіть приєдналася до голодування. А письменник Олесь Гончар на площі прилюдно спалив членський квиток Комуністичної партії Радянського Союзу.

“Майдан потопав у квітах. Я стільки квітів, ще й холодної осені, не бачив. Особливо дівчатам їх дарували”, – пригадує учасник голодування із Сум Віктор Рог. Про дієвість і наслідки протесту додає таке: “Ці події дуже налякали старших наших “дєятєлєй”, і вже на виборах до Верховної Ради 1994 року запровадили закон (був чинний лиш одного разу), відповідно до котрого заборонялося балотуватися громадянам, вік яких становив менш ніж 24 років. Це робилося, щоб відсікти активну молодь, що на цій хвилі показала себе. І тоді ні Медуниця, ні Рог, ні Доній, ні Тягнибок, ні багато інших людей не могли балотуватися”.

Матеріал написано на основі ексклюзивних розповідей учасників зазначених подій, а також матеріалів на сайтах ukrnationalism.org, istpravda.com.ua, uk.wikipedia.com. 

Студентська революція: як це було

Наприкінці 80-х років ХХ століття внаслідок політики демократизації та гласності в СРСР постало багато українських громадських товариств, спілок, студентських організацій, метою яких було відновлення української незалежної держави. 25 травня 1989 року офіційно було зареєстроване Студентське братство Львова – об’єднання студентів-однодумців, що реальними справами впливали на кристалізацію української ідентичності серед молоді й опонували комуністичній ідеології. Піком протистояння з радянським режимом стала акція протесту та голодування студентської молоді в Києві на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) з 2 до 17 жовтня 1990 року, яка ввійшла в історію як Революція на граніті. 

Її особливістю було те, що рушійною силою виступили не політики, а студентська молодь. Обговорюючи антикомуністичні протести ровесників з інших країн – Чехословаччини, Болгарії, Румунії, Польщі та Китаю, українські студенти прагнули активними діями домогтися негайних і рішучих демократичних змін у суспільстві та державі. Ідея акції громадянської непокори народилася в середовищі Студентського братства Львова, головою якого тоді був Маркіян Іващишин. Він зумів налагодити контакти з іншими студентськими осередками, зокрема Українською студентською спілкою (УСС). На спільній нараді було прийнято рішення розпочати акції протесту на початку жовтня, а також обрано раду студентів, які голодували, з трьома співголовами. Це були Маркіян Іващишин – голова Студентського братства Львова, студент Львівського політехнічного інституту; Олесь Доній – голова київської філії УСС, студент історичного факультету Київського державного університету; Олег Барков – голова УСС міста Дніпродзержинська (нині Кам’янське). 

За спільним рішенням було висунуто п’ять основних вимог, які згадано вище.

За спогадами безпосередніх учасників, 2 жовтня 1990 року о 10-й годині ранку кілька десятків активістів Студентського братства Львова та Української студентської спілки, діставшись у середмістя Києва невеличкими групами хто з університетів, а хто з потяга від залізничного вокзалу, розмістилися на гранітних плитах головного майдану столиці й оголосили про початок голодування. Незважаючи на велику кількість міліціонерів, які вже чекали на студентів і погрожували їм, молоді люди відступати не збиралися. Повиймавши з рюкзаків спальники та матраци, розстелили їх просто на гранітних плитах, виставили транспаранти з інформацією про початок голодування, а також гасла та вимоги. Почалися довгі години напруженого очікування та боротьби нервів між протестувальниками й міліцією. Студенти були готові до насильницьких дій із боку влади. За студентським планом після арештів членів першого загону на його місце мав стати другий ешелон, а керівники розпочинали підготовку до загального студентського страйку. 

Того ж дня близько 11-ї вечора президія Київської міської ради народних депутатів прийняла рішення, згідно з яким на площі Жовтневої революції дозволялися масові заходи. Так студентський табір отримав легітимність. 

Успіх акції базувався на двох головних постулатах – ретельній підготовці та дисципліні. 

Символом протесту стали білі пов’язки на головах учасників голодування. Група допомоги й охорона наметового містечка, яка мала чорні пов’язки, разом із медичною та пресслужбою дбала про протестувальників. Комендантом табору було обрано Тараса Корпала, студента філософського факультету Київського державного університету. Медичну службу очолив Тарас Семущак, студент Львівського медичного інституту, до пресової служби увійшли львів’яни Олег Кузан і Сергій Бащук, а службою охорони, яка носила чорні пов’язки, керував Андріан Кліщ зі Студентського Братства Львова. 

Табір мав чітку структуру. На верхньому й нижньому ярусах сходів розміщувалися охорона та обслуга (чорні пов’язки), другий ярус – голодувальники (білі пов’язки). По периметру натягнули шнур. Посередині було встановлено велике штабне шатро, окремі намети для медслужби та пресгрупи. У центрі залишили майданчик для бідонів і термосів з окропом для голодувальників і з солодким чаєм для охорони. По периметру вартували охоронці. Вхід до табору здійснювався виключно за спеціальними перепустками. Усюди були дисципліна та лад, завдяки чому вдавалося уникати провокацій влади. 

Неочікуваною для учасників протесту стала підтримка киян і гостей столиці, представників різних місцевих структур. До прикладу, розкладачки для голодувальників привезли на площу за розпорядженням секретаря парткому Київського політехнічного інституту В. Крючкова; Ленінська районна рада народних депутатів міста Києва прийняла рішення забезпечити голодувальників соціальними послугами: для табору було виділено матраци, простирадла, рушники, зубну пасту та зубні щітки. У наметове містечко провели телефон і встановили аудіоапаратуру – колонки та мікрофон. Містяни щодня приносили теплі речі, ковдри, термоси з окропом, люди збиралися біля табору, щоб підтримати та захистити протестну акцію, приносили квіти. Приходили й митці та музиканти, підтримуючи словом та піснею. Священники переслідуваних радянською владою церков УАПЦ та УГКЦ по черзі правили службу, сповідали та причащали. У таборі й довкола нього тривала нескінченна дискусія на різні громадсько-політичні теми. Уночі туди підходили чергові наряди міліції та втягувалися в розмови зі студентами, отримуючи свіжу інформацію або ще й пресу від самвидаву.

Щодня голодувальники проходили медичне обстеження. Тим, хто був у критичному стані, рекомендували припинити голодування. Загалом в акції взяли участь більш ніж півтори сотні осіб із 24 міст України.

До студентського табору регулярно приходили політики, дисиденти, артисти. До акції долучилися відома актриса Ніла Крюкова, а також кілька народних депутатів, серед них Степан Хмара та Яків Зайко, який у лютому 2014 року стане до лав Небесної Сотні.

10 жовтня спроба відставки голови уряду В. Масола провалилася. Частина депутатів із демократичної опозиції оголосила голодування на знак підтримки студентських вимог. 11 жовтня у малому залі будинку Федерації незалежних профспілок України навпроти наметового містечка відбулася пресконференція керівництва табору. Журналістам повідомили, що студентські організації та акції по всій Україні й у Києві активізовуватимуться, оскільки влада не дослухається до вимог студентів.

 Щодня з табору по всьому Києву відряджали пікетні групи з гучномовцями та плакатами до вишів і підприємств із метою підняти людей на загальнонаціональний страйк. Рух транспорту на Хрещатику було перекрито "живими ланцюгами".

Незважаючи на протидію влади, інформація про студентську акцію ширилася як Україною, так і світом. Тисячі листів, телеграм приходили в наметове містечко з усієї України та СРСР зі словами підтримки. Українська діаспора доклала великих зусиль для поширення правди про голодування й вимоги студентів. Чимало світових політиків, американських конгресменів і сенаторів особисто зверталися до лідера СРСР М. Горбачова, щоб проти мирних студентів не було застосовано насилля. Ситуація почала змінюватися на користь студентів-протестувальників.

15 жовтня 1990 року стало кульмінацією протестів. Десятки тисяч студентів та киян вийшли на вулиці та з національними прапорами і плакатами з гаслами попрямували до Верховної Ради. У перших лавах ішли ослаблені, але не зломлені голодувальники-студенти. Оточивши будівлю парламенту, маніфестанти прорвали міліцейські шеренги та зайняли площу, де вночі постало нове наметове містечко з 11 наметів та 45 голодувальників, яке очолив львів’янин Ростислав Дідух. Представники студентів отримали змогу виступити з трибуни Верховної Ради. Учасники страйку зайняли головний (червоний) корпус КДУ. Почався новий етап опору – "окупаційний страйк". Того ж дня відбувся прямий телеефір, на якому виступили керівники студентської акції протесту О. Доній, О. Барков, І. Коцюруба, Т. Корпало та В. Кириленко. Кожен пояснював одну з вимог голодувальників та закликав до ненасильницьких актів непокори владі.

16 жовтня на мітингу біля наметового містечка свою підтримку студентам висловили десятки трудових колективів заводів, фабрик, науково-дослідних інститутів, а також колективи шахтарів. У Львові голодували професори університетів та політехнічного інституту. Продовжилися походи по заводах та фабриках Києва аж на лівий бік Дніпра. Рух транспорту було паралізовано. Студенти продовжили тактику "окупаційного страйку".

Під шаленим тиском суспільства Верховна Рада того ж самого дня створила тимчасову узгоджувальну комісію для розгляду вимог студентів-голодувальників. До неї ввійшли представники комуністичної більшості, демократичної опозиції та студентів. Готовий компромісний документ, який в основному задовольняв вимоги студентів – постанову Верховної Ради УРСР "Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 р." парламент прийняв більшістю голосів 17 жовтня.

Згідно з домовленостями студенти припинили голодування та демонтували наметове містечко. Верховна Рада натомість виконала більшість пунктів постанови, окрім найважливішого, на думку студентів, – перевиборів до Верховної Ради. Це була перемога студентів та українського суспільства, проте активна молодь сприймала цей факт тільки як початок широкомасштабної революції, потрібної для демонтажу комуністичної тоталітарної системи, побудови демократичного громадянського суспільства та відновлення незалежності України.

Успішна ненасильницька акція громадянської непокори, спрямована проти комуністичної влади в Україні, заклала традиції демократичних форм протесту, змінила вектор розвитку тодішньої України та стала каталізатором розпаду СРСР.

Усвідомлення спадковості та взаємозв’язку масових акцій, спрямованих на обстоювання державної незалежності та громадянських прав і свобод, важливе для формування національної свідомості українців. Саме тому у фокусі досліджень Національного музею Революції Гідності не лише події листопада 2013-го – лютого 2014 року, а й попередні протестні рухи, які є частиною загального історичного процесу, пов’язаного з прагненнями України обрати європейський шлях розвитку.

Співробітники НМРГ записували інтерв’ю з безпосередніми учасниками Революції на граніті, що поклало початок новому усноісторичному проєкту, який сприяє формуванню джерельної бази музею. Особистий досвід та активна участь у студентському страйку перетворюють записані свідчення на важливе історичне джерело для всіх дослідників, які вивчають новітню українську історію, українські Майдани та зокрема Революцію на граніті як перший успішний Майдан в історії нашої країни.

Як починався студентський страйк, якою була атмосфера в наметовому містечку, як було облаштовано побут молоді, що голодувала, та як досвід першого Майдану використовували його учасники під час дальших суспільно-політичних протесних акцій – основні теми, які обговорювалися під час інтерв’ю.

Спогади учасників учасників Революції на граніті

Олесь Пограничний – директор Інституту релігії та суспільства (Львів). Співзасновник і голова капітули культурологічного журналу "Ї". Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. У 1989 році був співзасновником молодіжної організації "Студентське братство Львова". 1990 року брав участь у студентському голодуванні на майдані Незалежності (на той час площа Жовтневої революції).

"При всьому тому, що ми перебували тоді в отих усіх можливих організаціях – "Товариство Лева", "Народний рух", Товариство української мови, ми зрозуміли, що нам треба робити свою організацію, що в кожній із цих організацій ми є… молодші й недосвідчені… Ми зрозуміли, що нам потрібна своя організація, у нас був свій порядок денний… Революція на граніті показала: ми придумали, ми зробили і ми готові це зробити до кінця. Ми добиваємося всього, ціна – наше життя. Доб’ємся або не доб’ємся. Добилися".

"Це місце, майдан, – це перехрестя Києва. І дуже зручно було проводити Майдан. Тут істукан (мається на увазі пам’ятник Леніну) стояв, тут ще щось було, тут була площа, всі на виду, Верховна Рада поруч... Є тут певна метафізика: коли дружньо "совок" намагався позбавити Київ його сакральності, знищити церкви, сам дух – я так метафорично скажу, дух Андрія Первозванного з цих гір – ось із тими всіми подіями цей дух вертався. Я дуже чітко відчув це в тринадцятому році".

Тарас Семущак – лікар, у 2010-2015 роках був депутатом Львівської міської ради. Закінчив Львівський державний медичний інститут (спеціальність "Хірургія"). 1989 року брав участь у заснуванні Студентського братства Львівського медичного інституту, був заступником його голови. Керівник медичної служби під час студентського голодування 1990 року в Києві. У 1991–1992 роках заступник голови Студентського братства Львова. У 2004 році під час Помаранчевої революції керівник медичної служби в Українському домі (Київ).

"Голодування – не активна боротьба, власне, не просто пасивна, що ми просто вийшли на мітинг, потримали плакати, покричали, розвернулися й пішли. Ми не брали зброю, не виколупували бруківку, не кидали в міліцію, але власне ця боротьба, скажімо так, була самопожертвою, вона давала фору... влада не була готова агресивно діяти проти беззахисних".

"Обстеження – це була обов’язкова процедура. Якщо голодувальник мінімум три-чотири дні не їде на обстеження, то йому пропонувалося: або ти виходиш із голодування, або ти їдеш на обстеження...  Якби не було цих обстежень, влада нас дуже довго ігнорувала б... Їхня куплена преса писала: "Що ви розказуєте, вони на майдані такі бідні-нещасні, а насправді їх усі підгодовлюють, вони в кафе ходять їсти, а в наметах там узагалі все завалено їжею..." Тобто це були провокації, ми свідомі були того, що так буде... Це обстеження, об’єктивне – вага, до речі, тиск, об’єктивний стан – те, що лікар записує як об’єктивний стан, і аналіз цукру крові... Щоби для немедиків зрозуміло було, що таке цукор крові, це, скажемо, людина нормальна, яка зранку не снідає, встала, у неї не може бути цукор крові менш ніж 4,2... 1,2 – це вже смерть настає. А у нас були випадки, коли люди з табору приходили в лікарню, робили обстеження й верталися назад голодувати в табір – 1,2, 1,6, 1,4 мілімоль на літр. Це дуже низькі познаки. У людини, яка не голодує, це коматозний стан".

"Для медиків критичним останній день був. Це була... катастрофа. Бо поки люди себе взяли в кулачок, отак стиснули свою силу волі й тримають, хтось голодує, хтось не голодує, це стрижень, це є бажання боротьби... А уявіть собі, коли Верховна Рада приймає ухвалу про рішення, наприклад, що знімають Масола, вже зняли, проголосували, а ті пункти зобов’язуються розглянути на наступній сесії... Уявіть собі, у мене протягом наступних трьох-чотирьох годин це були, напевне, більш ніж у двадцяти людей припадки, коматозні стани, люди мліли як мухи... Люди отримали результат і розслабилися. При тому, це розслаблення психологічне... людина ні з того, ні з сього мліє, бо ми перемогли... Це була така цікава несподівана проблема".

Олег Кузан (1967 року народження) – один з організаторів студентського голодування під час Революції на граніті, один із засновників Студентського братства Львова, студент факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка (нині Львівського національного університету), зареєстрований як приватний підприємець, а до жовтня 2005 року перебував на посаді  першого віцепрезидента Національної телекомпанії України у місті Києві. 

"До того в Угорщині, Чехії, інших країнах відбувалися студентські акції, які були частиною руху в тих країнах... декомунізації. Вони переважно були успішні. Хоча ми про них мало що знали. Ми дізналися про них уже значно пізніше. Думаю, що головна причина – це величезна мотивація тих людей. Ті люди бачили перед собою долю своєї країни... нації, відчували у собі сили... Молоді, нахабні, здорові, сильні, агресивні – ну, в доброму сенсі того слова. А друга частина – це організаційний досвід. Якби Студентське братство, яке було осердям... не мало до того півтора-дворічного досвіду діяльності, взаємодії, розбудови своєї організації, то, мабуть, такою успішною ця акція не була б".

 "Революцію роблять теплі шкарпетки... Але це насправді важлива річ, .бо можна привнести отой досвід і тяглість тої самої організації української. Він якось простягнувся й на ті інші Майдани, особливо останній..."

"Було сприяння від київської влади. Нам тут на Майдані київська влада поставила телефон... Нам дзвонили з різних регіонів. Нам дзвонили з Чехії – розказували про їхню ситуацію".

 "Це була специфічна ситуація. Люди в Києві були доволі демократичні. Їм якраз не вистачало от такого поштовху з організацією... Це важливо підкреслити. У перший день ми приїхали... Домовлялися, що робити. Розбивали намети. А тоді не можна було акції проводити. І для цього потрібен був дозвіл. Я не пам’ятаю, чи тоді відбулася сесія, чи її спеціально скликали...  нам ближче до одинадцятої години ночі дали дозвіл на проведення акції. Це була одна з причин, чому акція була успішною... Насправді першу пресконференцію ми проводили тут у Профспілках... Не було такого, що ми приїхали у вороже середовище. І кияни нам дуже допомагали. Ми серйозно готувалися до акції. Тренували людей. У нас були розбиті десятки, сотні, кожен знав, що має робити..."

"Чому обрали тодішню площу Жовтневої революції? Одна з причин... туди було зручно добиратися з різних точок Києва... По-чесному Майдан неможливо заблокувати".

 "Влада вже не була такою, як раніше...Через день чи два вони запросили нас на переговори... Вони боялися прийняти рішення... Так вийшло, що я сидів біля Кравчука. Глянув... а у того руки трусяться".

Пропонуємо вашій увазі матеріал про те, як революцію 1990 року описувала тогочасна преса.