"Гельмут Ньютон казав: "Я не роблю жодної фотографії безкоштовно". Хтось з українських, здається, Мордерер, у дев'яностих казав подібне: "Ніколи не роблю знімок, якщо не знаю, куди його продам". Коли я це почув, подумав: що то за нахаба? А тепер усвідомив, що ніколи не починаю проект без думки, куди я його подам. Але це означає замислитися, кому він буде цікавий. Отже, це чистий маркетинг. Виходить, я думаю, про те, що людям буде потрібне. Або про те, чим їх потягнути вгору", – розповідає Олесь Кромпляс, майданівець і доброволець у війні на Донбасі.
Окрім автомата, на війні використовував фотоапарат. Автор репортажів з Іловайська, Маріуполя, Донецького аеропорту, Дебальцевого, Щастя, Мар’їнки, Широкиного, авдіївської промзони, шахти Бутівка й інших точок фронту. Його роботи показувалися в 11 країнах. Особисто брав участь в операції повернення Маріуполя під контроль України. У річницю визволення міста в столиці показано його проект, який нещодавно привернув увагу видання "Washington Post". Об'єкти проекту можна побачити в середмісті Києва до 22 липня. Частиною проекту була фотовиставка про Маріуполь 2014 року, яка експонувалася у просвітницькому центрі "Трансформер".
– Чим особлива виставка “Звільнення Маріуполя. Літо війни”?
– Деякі з фотографій уже брали участь і в інших моїх проектах, деякі – ні, А критерій тут той, що вони особисті. Ніхто не втручався в те, що виставлятиму. Сергій (Сергій Бригадир, куратор просвітницького центру “Трансформер”, в якому діє експозиція. – Ред.) жив тоді зі мною в сусідній кімнаті.
Бо зазвичай у проекті виставлено загальне фото, велике, тоді дрібні моменти – руки, ноги, зброя, – знову загальне. А тут я просто вибрав моменти, знакові для мене. Як ось пригода, коли мене захитало у “швидкій”, яка погано їхала, і вісімдесят кілометрів мене нудило. Або мить, коли не хотів фоткатися з покладеними на асфальт сепарами. Думав, що за два тижні все закінчиться і встидно буде хвалитися такими фотографіями. Не така вже й історія. Але з погляду моїх переживань і думок тих часів вона для мене цінна.
Це фотографії, які висіли б у мене в офісі. Часто думаю, що колись у мене буде чи то агенція, чи зала, де висітимуть фото. Я вже купив із "Французької весни" 1968 року фотографію, з В’єтнаму, фото Горста Фааса, Еді Адамса. І теж висітимуть мої. І ті, що мої, – більшість тут.
– Вас цікавлять передовсім гарячі точки?
– Ні. По гарячих я вже поїздив. Але цікавить, як їх показували, наскільки глибоко. Золоті часи таких репортажів – в’єтнамська війна, коли люди приїжджали та просто знімали. Мистецтво, коли проект міг змінити цілий світ. Для мене це зразок репортажного мистецтва. Ризикували собою, отримували гідну платню. Сто вісімдесят репортерів лише з боку Америки загинули. Це висока ціна за високу якість.
Є проект фотографів "Магнум". Вони знімали одного ветерана цілий рік, як він після війни вливався в мирне життя. Я хотів би зробити такий проект, але двічі в одну річку не ввійдеш. Тепер не мав би такого ефекту цей проект. Треба думати ще щось оригінальніше.
– Тематика воєн цікава для вас із 2014 року чи давніше?
– Із 2014-го. Будь-який конфлікт цікавий для мене тим, що він відкриває в людині. Я для себе відкрив, що в мене, виявляється, в крові аж грає. Пам’ятаю, як перший раз пішов на Грушевського (місце наймасовіших зіткнень майданівців із міліцією. – Ред.) із другом. Він мене потягнув. Каже: "Все, я купив бити, купив цілий багажник обладунків", мовляв, зараз ми їм покажемо. Підходимо до стадіону “Динамо” – і там цей рев, що йде хвилями, як у середньовічних битвах у фільмі. Я йду і відчуваю, що мій друг уже позаду, відстав. Ну, добре. А я раз – і вже на передовій. Відчув, що це моє. Така стихія, як поклик предків. Після того я постійно на передовій. І також знімав. Коли мої фото потрапили до зібрання про Майдан, яке робив Орест Лютий, я зрозумів, що вони цікаві для когось і крім мене. Я один із небагатьох, хто в січні знімав на Антимайдані "тітушків". Одягнув шапочку – і через кордони їхні. "Ти куда?" – "Туда, я с хєрсонскімі прієхал". На одній моїй фотографії дуже схожий, аж до дрібниць, на цього, як його, убієнний... Ґіві! Цікаво з’ясувати, чи це він.
– Останні чотири роки ви або фотографуєте, або воюєте? Буває, поєднуєте?
– Завжди поєднував. Завжди це три-чотири кілограми устаткування на додачу до воєнного. Багато хлопців, які зі мною воювали, аж потім дізналися, що я ще й знімав. Не бачили. Напевно, це свідчить, що я не відволікався від основної роботи.
Їхав улітку 2014 року ненадовго – на місяць-два. Узяв тільки три-чотири кольорові плівки та дві чорно-білі. Кольорова – прострочена, з дев'яностих років "Agfa", яка ще по п'ять гривень за бобіну продавалася.
– Ваші проекти всі придумані заднім числом? Виставки й ексклюзиви для журналів ви, вже маючи фотографії, вирішили робити?
– Ні. Перші фото задумалися для "Esquire Україна". Редакція дала мені “залізні” документи, щоб я зміг потрапити в “Азов”. І я потрапив.
– Що таке “залізні”?
– Лист від міжнародного видання та посвідчення преси, яке я досі юзаю, хоч і видання вже нема.
– А чи не було це, навпаки, чинником, який насторожує?
– Ні, бо ніхто про це не знав, окрім керівництва. Я виконував свої функції. Коли мене перед штурмом Маріуполя спитали: "Ідеш як воїн чи як журналіст?", я зрозумів, що як журналіста навряд чи мене всюди пустять. Кажу: "Як військовий, усе, ось мій автомат". Тільки камери по кишенях розкидав. А питав про це командир чоти, тобто взводний, який один лише знав.
– До того у віійську служили?
– Так.
– У час Майдану що робили?
– Знімав – суто для себе. Працював у той час маркетологом. Зокрема запускав на ринок відомі французькі парфумерні бренди. Придумував гламурні презентації. Для однієї з них ми привозили літаками троянди з Ірану. Із мого минулого життя мало хто міг подумати, що потраплю в такий вир подій.
– Навички маркетолога використовуєте?
– Використовую, але на благородніші цілі. З останнього – вдалося разом із друзями познайомитися з меценатом Андрієм Мацолою. Він дав гроші на центр "Axios". Допомагаємо працевлаштовувати ветеранів АТО. Далі займаюся комунікаціями, але вже там.
– Це зараз основна ваша справа?
– Так, займаюся нею з дев’ятої до шостої.
– Куди після Києва поїде проект?
– Часто мої роботи показують у Дніпрі. У тамтешньому Музеї АТО стоїть мій джип прострілений, на якому я їздив на ротацію. Броньований. Минулі виставки теж там були. Будь-яке місто може прийняти виставку, аби лиш були зацікавлені люди.
У вересні "Promka" (фотовиставка з відомого місця на лінії Авдіївської промзони) буде в Мадриді, на Покрову – в Парижі.
– Звідки походить ваше прізвище?
– Батькове. Кажуть, що воно з Угорщини. У дитинстві комплексував, а зараз мені байдуже. Про нього мене не запитували вже років дванадцять. Аж ностальгію відчув.