Сьогодні понад сотня ініціатив по всій країні, збирають свідчення очевидців, фотографують чи ведуть щоденники; документують сни, архівують соцмережі чи обліковують зруйновану спадщину. Документатори та документаторки надають зібраним матеріалам різні траєкторії: включають їх до державних, спільнотних чи особистих архівів, інтегрують у навчальні модулі та художні роботи, використовують як аргументи в судових процесах, врешті — перетворюють на фрагменти пам’яті про загиблих і постраждалих у війні. Деякі з цих матеріалів уже описані й каталогізовані у збірках інституцій, інші — зберігаються в "хмарах" і на приватних комп'ютерах окремих людей.
Що є проміжними результатами інтенсивного документування?
Які цілі ставлять перед собою і якого впливу прагнуть люди й організації, включені у процеси документування й архівування?
Як оприявнювати та задіювати створювані ними архіви? Що є архівом війни, яка триває?
Як архіви підсилюють або підважують практики творення знання?
Яким є бажане майбутнє спільнотних матеріалів "найбільш документованої війни"?
Як долати втому та зберігати мотивацію в документуванні та архівуванні на шляху до такого майбутнього?
Як нам можуть допомогти архіви надзвичайних подій і межових досвідів із інших географій і хронологій?
Всі ці теми обговорили під час третього щорічного симпозіуму "Найбільш документована війна: задіяти архіви" з 22 по 24 травня 2026 року у Львові.
Учасником цьогорічного Симпозіуму став і Національний музей Революції Гідності. На дискусійній панелі «(НЕ)ВИДИМІСТЬ: ШЛЯХИ ОПРИЯВНЕННЯ АРХІВІВ», яку модерувала Світлана Одинець з Нортумбрійського університету, обговорили що одним зі завдань архівів є не лише відповідальне збереження документів, а й уможливлення їхньої видимості. Цей процес є особливим в Україні, де все ще триває російська агресія, і оприлюднення тих чи інших матеріалів може мати серйозні наслідки для тих, хто в них фігурує; і поза Україною, де досвіди війни стають все менш помітними і рутинізованими. Що є етичним, дієвим та сталим оприявненням матеріалів найбільш документованої війни? Якими є аудиторії, формати і поля для їхньої видимості? Що з різних причин залишається невидимим? Де починається і закінчується відповідальність за оприявлення, і чиї інтереси лежать в основі цього процесу?
У дискусії взяли участь Ольга Савенок (Національний музей Революції Гідності), Йогана Котішова (Амстердамський університет), Саша Маслов (Український дім фотографії), Анна Костенко (Ветеран Хаб) та Аліна Мозолевська (Чорноморський національний університет імені Петра Могили / VUIA).
Загалом, цьогорічна програма Симпозіуму складалася з різноманітних форматів: панельні дискусії, сесії запитань і відповідей, мережування, прогулянки, кіно, тренінги та неформальний обмін досвідом.