У Львові 14–16 жовтня проходить другий Конгрес Культури “Сцена майбутнього” – дискусійна платформа для фахового критичного огляду культурного процесу в Україні.
Тему заходу цього разу пов’язано з дворічним досвідом пандемії, через яку змінився звичний спосіб життя. Водночас COVID-19 змусив тимчасово зупинити проведення культурних заходів в усьому світі. Українські інституції у сфері культури стикнулися й зі скороченням фінансування.
Відкрили роботу Конгресу філософ і перекладач Вахтанґ Кебуладзе (Україна) та соціолог культури Паскаль Ґілен (Бельгія). Далі події відбувалися паралельно на великій і малій сценах Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. На великій сцені послідовно було реалізовано три тематичні блоки – “Катастрофи”, “Спів-Життя”, “Театрократія”, а програма малої сцени акцентувалася на практичному аспекті та досвіді роботи.
Перша дискусія конгресу стосувалася катастрофи як топосу сучасної культури, посткатастрофічної етики пам’яті в музейному просторі, а також екосистеми культури.
Дискусію на тему “(Пост)катастрофічна етика пам’яті в музейному просторі” відкрила дослідниця культури, викладачка кафедри культурології гуманітарного факультету Українського католицького університету Ірина Старовойт. Вона звернулася до спікерів із запитаннями про те, як маємо формувати оповіді про катастрофи минулого й сучасного, котрі визначають наше майбутнє. Як ми можемо чинити опір катастрофам та як переформатувати наше сприйняття меж політичного, соціального й культурного насильства?
Далі в матеріалі цитуємо спікерів.
Ігор Пошивайло,
генеральний директор Національного музею Революції Гідності 
Сьогодні ця тема болісна не лише для України. Увесь світ, а насамперед музейне середовище, перебуває у процесі реінтепретації своєї складної історії. Пріоритетними темами наразі є Перша та Друга світові війни, Голокост і техногенні катастрофи світового масштабу. У цьому контексті музеї, меморіальні комплекси дуже активно й ефективно генерують та утверджують сучасний наратив. Вони допомагають сформувати ставлення сучасників і наступних поколінь до подій. Знаємо, що існує так звана боротьба пам’ятей. На досвіді створення Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності бачимо, що пам’ять дуже плинна, вибіркова. Боротьба пам’ятей триває на кількох рівнях – індивідуальному, світовому, груповому. Отож музеї та меморіали мають великий потенціал, щоб перетворити складні травматичні історії на позитивний досвід.
Парадокс у тому, що сучасне суспільство потребує плюралістичного підходу до переосмислення та реінтерпретації складної історії. Водночас відвідувачам сучасних західних музеїв, за даними соціологічних досліджень, потрібно, щоб музеї були опорою та орієнтиром, які допоможуть зорієнтуватися в соціальній поведінці при тих чи інших катастрофах. Багато радянських і пострадянських музеїв грішили тим, що нав’язували свої наративи, були ідеологічними інструментами пропаганди. Сьогодні українці перебувають у своєрідному катарсисі, коли маємо можливість змінити підхід на той, який є наразі в західних музеях, – від вихолощення, глорифікації або виправдання політичної ідеології, а отже, й виправдання тієї травми, якої завдано нації чи окремим групам осіб, до створення меморіальних середовищ, котрі допомогли б відвідувачам об’єктивно розуміти контекст тих чи інших подій та робити власні висновки. Це створює певний баланс щодо лідерства сучасних культурних інституцій, які мають бути майданчиками для критичного переосмислення історії, що давало б змогу вести сучасний конструктивний діалог і розповідати про історію з метою консолідації суспільства та проговорення болісних, травматичних тем задля того, щоб рухатися далі.
Михайло Зураб,
завідувач науково-дослідного відділу виставкових проєктів
Національного музею Тараса Шевченка 
Маємо не надто великий досвід проговорення катастрофічних та посткатострафічних подій. Якщо дивитися на нашу історію крізь призму музейних експонатів, то можна зробити хибний висновок, що в Україні було не дуже багато катастроф. У нас не так багато й музеїв, якщо говорити про об’єкти музейного дослідження катастроф, – є музей Чорнобиля, є музей Голодомору а все інше не можна назвати досвідом проговорення катастроф. Це на загальнонаціональному рівні. Однак якщо ми візьмемо локальні історії, то фактично в кожному місті в кожній області є свій музей, і можна говорити про те, що в кожній частині України маємо локальну катастрофу, яка є, була і буде.
Для спроможності проговорення травм важливі три речі. Перша – можливість для музеїв самостійно обирати теми, деконструювати їх, рефлексувати й комунікувати з відвідувачами щодо цих тем. Друга – осмислення та музеєфікація обраних тем. Третя – спроможність музеїв у сучасних умовах транслювати обрані теми.
Антон Дробович,
голова Українського інституту національної пам’яті 
Мати музеї щодо конкретних історичних точок, феноменів або явищ – це розкіш. Не по кожному періоду нашої історії маємо музеї, адже то дороге задоволення. Усі, хто зараз працює у сфері сучасної музеєфікації, знають, що сучасні експозиції коштують мільйони доларів. Але музеї – це про наш зв’язок із реальністю.
Нам бракує книжок, фільмів чи спектаклів щодо деяких історичних подій. Людям потрібні речі у просторі, які говорять чи кричать про реальність цих подій. У постмодерний час багато хто відмовляється від предметів, однак магія та сила предметів – це дуже важливо для музеїв. Це інший спосіб оприявнення нашого минулого. Обгорілий щит із Революції Гідності сформує враження та бачення, навіть якщо перед тим не знайомитися з експлікацією експоната.
Христина Рутар,
менеджерка міжнародних проєктів та партнерства
Меморіального музею тоталітарних режимів “Територія терору” 
Музей має працювати із суспільною пам’яттю, яка є поділена, бо ми розуміємо, що у нашому суспільстві йде війна пам’ятей, і має об’єднати суспільство. Чи повинні ми створити наратив? Ні. Маємо дозволити різні наративи. Ідемо від того, що даємо змогу свідкам розповісти власну історію без додаткових пояснень щодо того, як її сприймати. Так, певною мірою ми конструюємо цей наратив, намагаючись подати частинки різних історій.
Довіра українців до інституцій культури загалом дуже низька, а довіра до музеїв, що працюють із темою травми та катастрофи, – яка вона? Можу сказати на прикладі нашого музею, що, з одного боку, для людей дуже важливо те, що ми займаємося цією темою. Але, з іншого боку, існує велика недовіра, яка певним чином походить від страху. Ми маємо працювати над тим, щоб здобути довіру.