Алея Героїв Небесної Сотні: історичний аспект. Оксана Вара

Вулиця в центрі столиці закономірно й логічно є місцем, де вирує життя та твориться історія. Місцем, де можна простежити зміни в країні, в її політичному, духовному, громадському житті – за архітектурою, за ландшафтом, за загальною атмосферою.

Ми спробуємо показати в історичному розрізі, поділивши історію забудови вулиці на етапи, як жила й трансформувалася Інститутська, як вона змінювала назви, а з ними й свій вигляд, своє середовище та як вона продовжує, цілком очевидно, видозмінюватися й сьогодні у процесі творення новітньої історії країни. У цій статті мова піде переважно про нижню частину вулиці Інститутської, яку 2014 року перейменували на алею Героїв Небесної Сотні.

Сьогодні Інститутська в напрямку Хрещатика починаючи від вулиці Ольгинської переходить в алею Героїв Небесної сотні й виходить на головні площу та вулицю столиці – майдан Незалежності та Хрещатик. Ця вулиця належить до Печерського адміністративного району міста,в утворює містобудівний простір центральної частини міста й нерозривно пов’язана з ним. 

Чи існувала вулиця в давні часи 

У давні часи південно-східний схил Хрещатої долини, де нині пролягає алея, був дикою місциною, вкритою" заростями дерев, "дебрями", до якої прилучався пагорб, відомий під назвою Кловський. Тут спочатку існувало окреме поселення Клов, далі постав Кловський монастир, а ще пізніше на пагорбі було збудовано палац і висаджено великий липовий гай, згодом вирубаний. Через це місцевість із часом почали називати "Липки", і ця історична назва побутує донині.

Тривалий час Київ складався з трьох окремих частин: Старого Києва (Верхнього града), Берестова на Печерську (Княжий двір) і Подолу. У такому розміщенні окремих, роз’єднаних у плані міста частин Київ існував аж до ХІХ ст. Розвиток міста йшов шляхом розширення кожної з його частин, що призвело зрештою до злиття їх: спершу об’єдналися Старий Київ і Поділ, і лише в кінці ХVІІІ століття Печерськ почав зливатися зі Старим Києвом. Це відбувалося, в першу чергу, за рахунок поступового освоєння території, розташованої між Хрещатою долиною (сучасний Хрещатик) і долиною Кловського струмка. Ця особливість розвитку Києва заздалегідь визначила формування й організацію дорожньої сітки на цій неосвоєній забудовою території.

Одним із перших історичних планів, який відображає містобудівну ситуацію досліджуваної частини Києва, є план І. Ушакова 1695 року. На ньому видно часткове розпланування Верхнього міста та під’їзні дороги до нього. Територія між Печерськом і Старокиївською фортецею – необжита, а дві нагірні частини Києва з’єднує "дорога из Киева от Печерских ворот до Печерского монастыря". Можна припустити, що вона частково пролягала приблизно по трасі сучасної вулиці Інститутської й алеї Героїв Небесної Сотні – вздовж улоговини, ближче до сучасної вулиці Михайла Грушевського.  «Чертеж Киеву граду» 1695 року (І. Ушаков). Фрагмент.

Згідно з реконструкцією 1868 року плану Києва Х століття (автор М. Закревський) згадується "древня дорога з Печерська в град", яка через "дебрі" підходила до Лядської брами. На плані 1745 року зазначається дорога "в верхний Киев". Зустрічається також назва "Древня дорога з Берестового в Град". Ця дорога, з огляду на час та обставини, не мала чіткого планування та вільно проходила по складному тутешньому рельєфу.

"Генеральный план Печерской крепости, также верхнего Киева, Подола с лежащею ситуациею", 1745 рік. Фрагмент.Наприкінці ХVІІІ століття, коли почалося активніше освоєння Печерська в бік Хрещатої долини, дорога отримала назву Іванівська. Ймовірно, через те, що колись частково збігалася з трасою давнього Іванівського шляху. Вона, поряд з іншими «історичними дорогома», що утворилися тут на кінець століття, служила одним із основних поперечних зав’язків між двома нагірними частинами міста. Проте як вулиця міського типу зі сталим плануванням Інститутська сформувалася тільки на початку ХІХ століття.

Отже в історії забудови місцевості виділяється тривалий перший етап – від ХІ століття до початку ХІХ століття, коли існували укріплені (Старокиївська, Печерська фортеці) розрізнені частини міста (Старий Київ, Печерськ, Поділ). У цей період вулиці не було. Приблизно по трасі сучасної вулиці Інститутської проходив шлях, який з’єднував дві нагірні відокремлені частини Києва. Обабіч шляху була густа рослинність і траплялися поодинокі будівлі.

Інститутська як містоформуюча планувальна одиниця

Не зважаючи на спроби складання проектних планів для деяких районів Києва (Липки, Поділ) в 1803 і 1806 роках, вулиці міста в основному утворювалися стихійно, без будь якого регулювання. Забудовувались вони переважно в інтересах заможних власників і освоювались в міру відводу садибних ділянок. Загалом до 30-х років XІХ cтоліття на схилі вздовж Хрещатої долини (район сучасної Інститутської) існували тільки окремі споруди, які насамперед було пов’язано з діяльністю тогочасного власника цих територій – генерала Дмитра Бегічева, за ім’ям якого, між іншим, вулиця називалася Бегічевською (з 20-х років до 1842 року).

Завдяки не досить зручному розташуванню на підвищенні вона не відігравала роль важливої транспортної артерії. Куди зручніше було добиратися від Печерська по вулиці Олександрівській (сучасна вулиця Михайла Грушевського).

"План города Киева", 1830 р. Фрагмент.Оскільки існуюча на той час система укріплень Старокиївської фортеці вже відчутно стримувала розвиток міста, було прийнято рішення про її поступову ліквідацію. Остаточно вал та браму знесли у 30–50-і роки XІХ століття, що призвело до активного освоєння Хрещатої долини (сучасна вулиця Хрещатик). Згідно плану міста 1837 року було вточнено контури Хрещатицької вулиці (сучасний Хрещатик) та визначено планувальну структуру «палацової» («дворцовой») частини, до складу якої за тодішнім територіальним розподілом входила і вулиця Інститутська У результаті на місці колишньої Печерської брами облаштували ринкову площу з фонтаном та басейном у центрі (Хрещатицька площа – сучасний майдан Незалежності), розпланували вулицю Хрещатик, а територію на високому зеленому пагорбі по сусідству з Царським палацом забудували головними установами міста та садибами найзаможніших домовласників[1]. Ділянку на схилі (сучасна алея Героїв Небесної Сотні, 1) було надано під облаштування привілейованого жіночого навчального закладу – Інституту шляхетних дівиць, і вулиця отримала назву – Інститутська.

Упродовж 1838–1843 років на Інститутській за проектом відомого архітектора Вікентія Беретті було споруджено великий цегляний корпус для Інституту благородних дівчат у стилі класицизму. Територію довкола впорядкували, біля південного фасаду будинку облаштували квітник, південніше – господарське подвір’я (сьогодні цю територію, де розміщено будівельний котлован, відвели для спорудження музею Революції Гідності). Архітектор вигідно розмістив споруду в прилеглому кварталі на висоті 25 м над вулицею, завдяки чому вона посіла в панорамах центру міста чільне місце та сприймалася як важлива домінанта. Ця забудова надала вулиці нового вигляду та значення, а сама Інститутська оформилася як вулиця з сталими параметрами, мощенням, траєкторією і перебрала на себе функції однієї із містобудівних планувальних одиниць історичного центру Києва.

"План усадьбы, принадлежащей Киевскому институту благородных девиц", 1838–1888 роки (архітектор Є. Толстой).На самій місцевості збереглися залишки лісів колишньої Хрещатої долини, північно-західні її схили (з боку Липок) вкривали великі масиви зелених насаджень – сади та парки. В озелененні міського простору широко застосовували стрункі тополі, якими було обсаджено цілі вулиці, що виходили на Хрещатик, – Інститутську, Трьохсвятительську, Круглоуніверситетську.

Під час формування містобудівного вигляду вулиці Інститутської (алеї Героїв Небесної Сотні) впродовж ХІХ – на початку ХХ століття утворився простір, на якому непарний (північно-східний) бік вулиці характеризувався домінантною спорудою Інституту шляхетних дівчат, а на парному боці переважала міська приватна садибна малоповерхова забудова. Такий вигляд вулиця зберігала до 70-х років ХІХ століття.

Хрещатик та початок вулиці Інститутської. Світлина кінця 60-х років ХІХ cтоліття (Й. Кордиш).Для другого етапу освоєння місцевості впродовж ХІХ століття характерним є утворення та оформлення міського простору Хрещатої долини (сучасної вулиці Хрещатик) і вулиці Інститутської як внутрішньоміської; спорудження Інституту благородних дівчат як домінанти містобудівного середовища; перехід від шляху, що з’єднував частини міста, до однієї з планувальних осей історичного району Липки; наявність розлогих приватних кварталів з великими зеленими масивами.

Вулиця Інститутська – осередок ділового та суспільного життя міста 

Зі зростанням економічного значення Києва стала змінюватись і його структура. Центр торгово-промислового та ділового життя міста поступово перемістився з Подолу на Хрещатик. Істотно збільшилася кількість торгівельних закладів, агенств і представництв, з’явилися нові банки та кредитні установи. Різко змінився й характер забудови.

Запроваджений 1861 року поділ міських вулиць на чотири розряди визначив для Хрещатика й Інститутської перший, найвищий, розряд. Це зобов’язувало домовласників забудовувати садиби лише цегляними спорудами, не нижчими за два поверхи. Тому з 70-х років ХІХ століття на центральних вулицях міста з’являються прибуткові будинки на чотири поверхи та вищі, поряд з якими ще певний час існували частково дерев’яні споруди. Через зростання цін на землю цю частину міста почали щільно забудовувати багатоповерховими будинками, руйнуючи при цьому великі внутрішньо-квартальні зелені масиви.

Так на місці садиби професора Київського університету Ф. Мерінга (10,5 гектарів разом зі ставком, купальнями, садом, городом), що існувала до 1897 року в кварталі між Хрещатиком і Банковою, з’явилися нові вулиці: Мерінгівська (нині Заньковецької), Миколаївська (Архітектора Городецького), Ольгинська, площа Миколаївська (площа Івана Франка). Їх планування та прокладання тривало протягом 1895-1896 років.

Загалом у межах кварталу на парному боці вулиці між Хрещатиком та Ольгинською були наявні номери від 2 до 26 (тобто 13 ділянок, із яких садиби 16 і 19 були об’єднані власником Л. Гінзбургом). Тут розмістилися приватні житлові будинки, установи, зокрема Київське кредитне товариство (будинок не зберігся) та торговельно-промислові фірми заввишки два-чотири поверхи. Водночас із непарного боку було значно менше ділянок, оскільки величезну територію займав Інститут шляхетних дівиць. Утім на початку вулиці, біля рогу Хрещатика, попід пагорбом існували окремі приватні ділянки. Одну з них, безпосередньо наріжну, придбало Київське біржове товариство, яке у 1883–1886 роках спорудило тут нову будівлю Біржі (не збереглася). За стильовим вирішенням це були споруди класицистичного стилю (до середини ХІХ століття), так званого стилю історизму (друга половина ХІХ століття), зустрічалися також зразки стилю модерн (початок ХХ століття).

Початок вулиці Інститутської. Корпус Біржі. Фото 1910-х роківУ 1910–1912 роках коштом відомого підприємця Л. Гінгзбурга на парному боці Інститутської споруджено найбільший і найвищий на той час прибутковий будинок у Києві. Він розмістився на ділянці зі складним рельєфом, приблизно на тому місті, де нині височить готель "Україна". Мав від 8 до 11 поверхів та одержав між киян назву "хмарочос Гінзбурга". Ця споруда перебрала на себе роль головного містобудівного акценту місцевості.

"Хмарочос Гінзбурга" на вулиці Інститутській, 16–18. Світлина 1914 рокуПоряд із тим, через ущільнення забудови вулиці ландшафтний вплив ставав менш характерним для південно-східного схилу Хрещатицького урочища. Якщо до другої половини ХІХ століття зелений пагорб був добре помітним у панорамах непарного боку Хрещатика, то потім його схили значною мірою затуляли будівлі, які утворили суцільний фронт і перекрили вид із північного сходу на забудову підвищеної тераси вулиці Інститутської (за винятком споруд Інституту шляхетних дівчат та "хмарочоса Гінзбурга").

Панорама забудови вулиці Інститутської. Світлина 10-х років ХХ століттяЗмінив свій вигляд і Хрещатик, який заполонили будівлі на п’ять-сім поверхів різного функціонального призначення. Це й житлові будинки, й магазини, й різноманітні контори та будівлі службового призначення (Міська дума, Київське дворянське зібрання тощо).

Завдяки вигідному розміщенню, Хрещатик перетворився на центр тяжіння мешканців різних частин міста. У довоєнні роки він був улюбленим місцем прогулянок і розваг у вечірній час для значної частини міського населення, яке прямувало до театрів і кінотеатрів, клубів, магазинів, кав’ярень і ресторанів. Ця традиція зберігається й нині, коли Хрещатик на вихідні дні закривають для проїзду машин і він перетворюється на прогулянкову зону. Зберігається й іще одна традиція – збиратися на багатолюдні мітинги, яку було започатковано ще в жовтні 1905 року на центральній площі міста (тоді Хрещатицькій площі).

Отже, етап із 70-х років ХІХ століття до 10-х років ХХ століття характеризується стрімким містобудівним розвитком центральних вулиць Києва. Інститутська активно забудовується капітальними висотними спорудами, які щільно розміщуються вздовж червоної лінії вулиці (переважно в нижній її частині з парного боку). Така містобудівна ситуація змінює сприйняття природного простору схилів та зменшує ландшафтний вплив їх на цю місцевість.

Інститутська за радянської доби. Від руйнації до трансформації.

За радянської доби Інститутську перейменували на вулицю 25 Жовтня. Пізніше, у 1944 році, на Жовтневої революції.

До 1934 року забудова в межах досліджуваної місцевості майже не зазнавала змін. Зокрема в колишньому будинку Інституту шляхетних дівчат протягом 1934–1941 років розміщувався основний каральний орган – Наркомат внутрішніх справ УРСР. У підвалах будівлі допитували, катували, судили та розстрілювали "ворогів народу", переважно представників української творчої інтелігенції.

На головній площі ставили та зносили пам’ятники – Столипіну, Карлові Марксу. Відбулося архітектурне переодягання деяких фасадів споруд у центральній частині міста, а надто тих, які було позначено виразними деталями історичних стилів кінця ХІХ – початку ХХ століття.

"План г. Киева съёмки Киевского окркомхоза", 1925 р. Фрагмент.Період від початку 20-х років ХХ століття до 1941 року не вніс особливих змін у містобудівну ситуацію вулиці. Споруди здебільшого пристосовувалися до функцій, потрібних для представників радянської влади.

Початок вулиці 25 Жовтня (алеї Героїв Небесної сотні).  Із поштівки кінця 20-х років ХІХ століттяДруга світова війна мала трагічні наслідки для Хрещатика та прилеглих центральних кварталів. Особливо потерпіли непарний бік Хрещатика, початок парного боку вулиці 25 Жовтня (нині алеї Героїв Небесної Сотні), який унаслідок вибухів та пожеж перетворився на руїну. Серед інших будівель згорів "хмарочос Гінзбурга", а споруду інституту шляхетних дівчат значно пошкоджено.

Центральні квартали Києва. Німецька Аерофотозйомка, вересень 1943 р.Після війни було вирішено зробити новий Хрещатик ширшим і вищим, ніж він існував доти. Місцевість розчистили від руїн зусиллями багатьох тисяч киян. Демонтували напівзруйновану будівлю колишньої Міської думи, вивільнивши простір центральної площі, прибрали руїни споруд з парного боку вулиці Жовтневої революції (сучасна алея Героїв Небесної Сотні) та фронт непарного боку початку цієї вулиці.

Звільнений від руїн непарний бік Хрещатика. Світлина кінця 40-х років ХХ століттяНезабаром організували конкурс проектів оновленого центру міста, який тривав до 1948 року, та визначили переможців – це були зодчі О. Власов, А. Добровольський, В. Єлизаров та інші.

Повоєнний проект відбудови Хрещатика й центральних кварталів Києва передбачав звільнення початку вулиці Жовтневої революції (сучасної алеї Героїв Небесної Сотні) від будинків з облаштуванням озеленених схилів, упорядкованих монументальних сходів та підпірних стін. Таке вирішення запроваджувало урбаністичний ландшафт міського центру й до певної міри повертало природні елементи в містобудівне середовище. Сам Хрещатик забудували висотними монументальними спорудами й обсадили деревами, переважно липами віком 10–12 років. Дерева було висаджено густо на тротуарах інтервалом 3 м.

Благоустрій та озеленення площі Калініна на початку вулиці Жовтневої революції (алеї Героїв Небесної Сотні). З поштівки 1959 рокуКолишній Інститут шляхетних дівчат у 50-х роках ХХ століття було реконструйовано в Жовтневий палац культури. Прилеглий схил перетворили на ландшафтно-рекреаційну зону з пішохідними доріжками та кам’яними сходами. Зокрема монументальні сходи вели до тераси Жовтневого палацу з боку Хрещатика та від вулиці Жовтневої революції. На верхній терасі біля входу до Жовтневого палацу було створено оглядовий майданчик із капітальною огорожею. Поряд із палацом у повоєнні роки облаштували виставковий павільйон (не зберігся).Благоустрій непарного боку вулиці Жовтневої революції  (нині алеї Героїв Небесної Сотні). Світлина 1961 року

Так само комплексно було вирішено благоустрій початку парного боку вулиці, що прилягав до будівлі готелю "Москва" (нинішнього готелю "Україна"), який спорудили на місті згорілого "хмарочоса Гінзбурга". Тут також застосували озеленення та поставили підпірні стіни. Озеленений простір на початку вулиці біля площі Калініна (сучасного майдану Незалежності) робив середовище зручним для відпочинку. Гарний зелений партер утворився й на верхній терасі парного боку вулиці, де 1965 року спорудили верхній павільйон станції метро "Хрещатик".

Павільйон станції метро «Хрещатик» на вулиці Жовтневої революції (алеї Героїв Небесної Сотні). Світлина 60-х років ХХ століттяЧерговий етап у житті вулиці – 70–80-і роки ХХ століття – також пов’язаний із реконструкцією центральної площі міста. При забудові майдану знесли останні історичні будівлі, які стояли ще з середини позаминулого століття. В одній із них бував Шевченко. Споруджувалися нові будівлі, на площі здійснювали реконструкцію та благоустрій. 1977 року перед готелем "Москва" спорудили монумент Жовтневої революції, простір навколо якого додатково озеленено, створено каскадні водограї з безперервними водними струменями, для яких спеціально обладнали насосну станцію.

Монумент Жовтневої революції. Із поштівки 1987 рокуНа вулиці Жовтневої революції (сучасній алеї Героїв Небесної Сотні) 1976 року вирішили модернізувати виставковий павільйон. Стару будівлю знесли, замість неї розпочали спорудження значно більшого Республіканського виставкового павільйону, проте завершити це будівництво не вдалося. Сьогодні на його місці залишився фундамент, а саму ділянку тепер відвели для майбутньої будівлі Музею Революції Гідності.

Забудова навколо виставкового павільйону на вулиці Жовтневої революції (нині алеї Героїв Небесної Сотні). Світлина 70-х років ХХ століттяПідсумовуючи цей історичний проміжок, зауважимо, що 40–80-ті роки ХХ століття внесли кардинальні зміни в забудову вулиці. Військові дії зруйнували майже всю забудову початку вулиці Інститутської, поруйновано Хрещатик і майдан Незалежності. Завдяки реалізації проекту відбудови центральних кварталів Києва, містобудівний простір набув нового вигляду. Вулиця Жовтневої революції (сучасна алея Героїв Небесної Сотні) та площа Калініна (майдан Незалежності) стали ландшафтно-рекреаційною зоною, пагорби впорядкували за допомогою монументальних сходів і підпірних стін, колишній Інститут шляхетних дівчат реконструювали та пристосували під потреби Жовтневого палацу культури, облаштувавши в центральній частині будівлі велику глядацьку залу. Хрещатик розширили, забудували висотними монументальними спорудами й озеленили, густо засадивши деревами. 

Шлях від Інститутської до алеї Героїв Небесної Сотні

Пострадянський розвиток центру Києва загалом та алеї Героїв Небесної Сотні зокрема пов’язано з реконструкцією майдану Незалежності й зі спорудженням монумента Незалежності в його центрі.

Після проголошення незалежності України монумент Жовтневої революції, споруджений на центральній площі Києва, демонтували, сама площа отримала нове ім’я – майдан Незалежності, вулиці Інститутській повернули історичну назву, готель "Москва" почав називатися готелем "Україна". На місці колишніх скульптур перед ним на центральній осі площі спорудили найбільший у Європі телевізійний екран, з якого щодня велися трансляції для публіки. Згодом його демонтовано. Найближчі роки по тому майдан і прилеглі до нього вулиці не зазнавали істотних змін.

15 березня 1996 року було видано указ президента України "Про спорудження монумента Незалежності України!, й на початку 2001 року на майдані знову розгорнулися реконструктивні роботи. Цього разу вони охопили не лише простір площі, а й підземну її частину. Було розібрано кілька фонтанів і ліквідовано частину озеленених ділянок, на поверхню майдану вивели засклені дахи над підземним торговим центром "Глобус". На площі з’явилися нові елементи благоустрою та монументально-декоративного оформлення, зокрема скульптурні композиції "Засновники Києва" та "Козак Мамай", фонтан у вигляді водяної кулі. До майданчика перед Міжнародним центром культури і мистецтв Федерації профспілок України (колишнім Жовтневим палацом) від верхньої тераси комплексу "Глобус" через вулицю Інститутську було перекинуто новий металевий пішохідний шляхопровід.

Реконструкція майдану Незалежності. Світлина 2001 рокуМонумент Незалежності відкрили в серпні 2001 року з нагоди десятиріччя здобуття Україною незалежності. І хоча всі ці будівельні роботи велися в той час у стислі строки та іноді без дотримання будівельних вимог, а тому спричинили в суспільстві та серед фахівців хвилю обурення, зрештою проект реалізували й майдан набув свого сучасного вигляду.

Громадський простір, який утворився після реконструкції майдану, виявився зручним для розміщення значних людських мас. Тут відбувалися багатолюдні народні гуляння, концерти просто неба, святкування Нового року тощо, а також традиційні для майдану збори громадян, які виходили на різного роду суспільні заходи та протестні акції.

Повертаючись у 1990 рік, варто згадати Революцію на граніті, коли біля підніжжя тоді ще монумента Жовтневої революції зібралися українські студенти під демократичними гаслами, оголосивши акцію громадської непокори проти дій тодішньої влади та багатоденне голодування. Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту. У 2004–2005 роках на майдані Незалежності відбувалися події Помаранчевої революції, а в 2013–2014 роках – Революції Гідності, яка ознаменувалася запеклими сутичками протестувальників і силовиків і мала трагічні наслідки.

Узимку 2014 року після кровопролитних подій 18, 19 та найбільше 20 лютого, коли на центральних вулицях Києва розстріляно майданівців, вулиця Інститутська перетворилася на місце скорботи. Люди масово приносили квіти та лампадки до решток вуличних барикад, улаштовували саморобні пам’ятники на тих місцях, де загинули люди тощо. Уже у квітні 2014 року на Інститутській можна було побачити численні пам’ятні хрести, стели та інші знаки вшанування загиблих, яких почали називати Небесною Сотнею. Тоді ж поміж готелем "Україна" і банком "Аркада" спорудили тимчасову дерев’яну церкву-каплицю, а згодом у нижній частині вулиці організували так званий народний Пантеон.

Узагальнюючи період пострадянського та сучасного розвитку центру Києва від 90-х років ХХ століття та до нинішнього часу, слід зауважити, що основні містобудівні зміни в цій частині міста стосувалися масштабної реконструкції майдану Незалежності – спорудження монумента Незалежності й освоєння підземного простору. Історичні події зими 2014 року призвели до того, що початок Інститутської перетворився на визначне меморіальне місце – алею Героїв Небесної Сотні, яке щодня відвідує велика кількість мешканців і гостей столиці.

Попереду нові історичні віхи, вірогідно вулиця найближчім часом знову змінить свій вигляд, як це було неодноразово, набуде нового значення і статусу, разом із зміною своєї назви отримає й відповідне оформлення вже як алея, як меморіальна зона, як місце увічнення пам’яті та героїв.

Список використаної літератури та архівних матеріалів 

  1. Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века. – К., 1982.
  2. Вулиці Києва. Довідник. За редакцією А. В. Кудрицького. – К., 1995.
  3. Захарченко М. М. История Киевского института благородных девиц. – К., 1889.
  4. Звід пам’яток історії та культури України. – Київ. Кн. І, ч. 1. – К., 1999 (електронний варіант).
  5. Звід пам’яток історії та культури України. – Київ. Кн. І, ч. ІІІ. – К., 2014 (електронний варіант).
  6. Історико-архітектурна довідка «Проектування та будівництво Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності: Реконструкція алеї Героїв Небесної Сотні, від Майдану Незалежності до алеї Небесної Сотні, 3-5 із облаштуванням пішохідної зони, благоустрій та озеленення території в складу «Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності» / ТОВ «АБ «Реставратор». – К., 2018 (архів Музею Революції Гідності).
  7. Історико-містобудівні дослідження Києва / За ред. В. Вечерського. – К., 2011.
  8. Матушевич А. О. Хрещатик. – К., 1950.
  9. План м. Києва зйомки Київського окркомгоспу (1925). Планшети № 211 («Окрисполком»), № 212 («Липки»).
  10. Російський державний історичний архів РДІА (СПб.). – Ф. 1293. – Оп. 166. – Спр. 6.

[1]На Липках розміщувалися резиденції та канцелярії Київського, Подільського й Волинського генерал-губернатора, цивільного губернатора, командувача Київського міського військового округу тощо.  


Оксана Анатоліївна Вара – історик, випускниця Київського Славістичнного університету. Працює в Національному музеї Революції Гідності з 2018 року старшим науковим співробітником у відділі науково-дослідної роботи. Фахівець з питань пам’яткоохоронної діяльності. Опікується пам’ятками Революції Гідності, провадить роботу по їх виявленню, дослідженню та обліку. Займається розробкою науково-проєктної, облікової та проєктної документації, спрямованої на забезпечення збереження, музеєфікацію і регламентацію основних принципів використання і функціонування об’єктів культурної спадщини. Досліджує пам’яткознавчі питання, пов’язані з охороною пам’яток Революції Гідності.Невдовзі частину вулиці та прилеглі до неї території, на яких залишилися свідчення подій Євромайдану, було виокремлено в пам’ятку історії, саму вулицю на ділянці між Хрещатиком і вулицею Ольгинською в січні 2015 року перейменували на алею Героїв Небесної Сотні та відвели для створення Меморіально-музейного комплексу Героїв Небесної Сотні.