Про тяглість історії добровольчого руху в Україні від 1914 року до сьогодні Музей Майдану запросив подискутувати істориків Івана Стичинського, Аліну Понипаляк та Тетяну Швидченко.
Українські добровольці, які з 2014 року й до сьогодні захищають країну у війні з росією, йдуть слідами своїх предків. Так само, як і сотню років тому, ці люди в момент загрози залишили свої цивільні професії та інші справи й зі зброєю в руках стали на захист України.
“Яскравим феноменом визвольних змагань 1917–1921 років було Вільне козацтво. Туди входили селяни й міщани, які йшли за покликом свого серця й ідеї України. Саме це формування становило основу добровольчого руху та було ядром війська УНР. Загони Вільного козацтва спершу охороняли порядок в умовах безвладдя та хаосу, згодом їх долучали до творення української армії. Під час буремних подій того часу відповідно до становища на фронтах саме добровольці допомагали доукомплектовувати частини армії УНР”, – розповіла Тетяна Швидченко, кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін “Зіґмунд Фройд Університет Україна”, засновниця ГО “Експертний корпус”. 
Тож, коли в перші дні повномасштабної війни в лютому 2022 року до військкоматів вишикувалися черги охочих стати до лав армії, а в різних населених пунктах саме з добровольців швидко постала система територіальної оборони, це було історично закономірним явищем.
Колись першими такими добровольцями стали Українські січові стрільці – легіон у складі військ Австро-Угорщини, створений 6 серпня 1914 року в часи Першої світової війни. Із цього моменту й починається історія українського військово-добровольчого руху.
“Факт існування та активної діяльності цього легіону вводить українську воєнну історію у світовий воєнно-історичний контекст. Бо саме тоді разом з українськими було сформовано добровольчі підрозділи й інших націй у межах тогочасних імперій. Саме “усуси”, ті, що стали добровольцями, були вінцем українського національного руху в Галичині того часу”, – наголошує Іван Стичинський, історик, етнолог, співробітник Українського інституту національної пам’яті.
Історія українського війська у різні періоди налічує чимало прикладів добровольчих формувань. Якщо йти за хронологією подій, іще одним таким формуванням був Гайдамацький кіш Слобідської України, створений Симоном Петлюрою у січні 1918 року.
“Історія цього добровольчого підрозділу показує нам, яку величезну роль відіграли у визвольних змаганнях вихідці із сучасних східних областей України. Адже кіш більшою мірою формувався саме з території колишньої Катеринославської губернії – сучасних Донеччини, Бахмутщини, Лисичанщини. Це було доволі популярно в той час – ставати добровольцем. До прикладу, гайдамаком був і відомий загалові Володимир Сосюра, який родом із Дебальцевого”, – розповідає Іван Стичинський.
Окремою сторінкою добровольчого руху в Україні є історія Української повстанської армії (УПА).
“Воїни УПА – це також були добровольці починаючи зі створення УПА та перших боїв. Якщо ми подивимося на мартирологи, списки тих осіб, хто входив до лав, то це були хлопці та дівчата часто з навколишніх сіл і містечок, які на добровільних засадах ішли захищати власну землю. Саме це й сприяло масовості визвольного руху. Командири повстанської армії Василь Кук, Роман Шухевич, Дмитро Клячківський, Василь Івахів – вони всі пройшли шлях від добровольців до керманичів війська УПА. І досвід їхніх попередників, добровольців перших визвольних змагань був головним та визначальним. Про це вони розповідають у своїх спогадах. Головна мета, яка мотивувала наших добровольців у різні часи, – відновлення самостійної Української держави. А історія УПА – унікальний досвід, у світі жодної подібної формації не було, коли існує армія народу без держави”, – зазначила Аліна Понипаляк, кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці.
У новітній історії України досвід добровольців минулого століття виявив себе в організації сотень Самооборони під час Революції Гідності.
“Саме ідея України – те, що єднає нас із борцями всіх поколінь, – переконана історикиня Тетяна Швидченко. – Для мене ця ідея ожила під час Революції Гідності. Здається, тоді ми всі на власні очі побачили, що це таке. Історія тоді ожила, і ми продовжуємо жити в ній. В історії багато чого повторюється, і це триватиме, доки ми не здолаємо… навіть не тільки зовнішнього ворога, а це ще стосується й нас внутрішніх – кількості та якості нашого патріотизму, самоорганізації, свідомості й нашої візії України. Адже сьогодні найвдаліша та найважливіша точка нашої історії – коли можемо завершити справу наших попередників”.
Повний запис розмови можна переглянути на ютуб-каналі Музею Майдану: