Колонка Олени Максименко
Ось вони...
76 років тому їх за наказом Йосипа Сталіна вкинули в товарні вагони й повезли від рідних земель у віддалені куточки Союзу. Тих, хто не хотів чи не міг іти, розстрілювали на місці. Масштаби цієї трагедії, цієї “зачистки” за етнічною належністю досі не осмислено до кінця. НКВС навіть не робив повних звітів про смертність вигнанців на чужині.
Під час правління Сталіна кримським татарам не лише заборонялося жити на своїй історичній батьківщині. Під табу потрапило навіть згадування назви цього народу. Його не тільки знищували фізично, а й намагалися стерти з пам’яті, викреслити з історії.
Епоха вигнання тривала пів сторіччя, після чого кримським татарам дозволили повертатися додому… і там починати все з нуля. Адже в їхніх оселях жили чужинці.
Може, саме ця недоосмисленість трагедії на загальнонаціональному рівні призвела до того, що історія пішла по другому колу. Багато хто з тих, що народилися у вигнанні, а дітьми чи підлітками поверталися з родинами на історичну батьківщину, мусив знову кудись їхати – вже через анексію півострова. Хтось нині – у таборах біженців в Європі, хтось – на підконтрольній Україні території. Хтось – у кремлівських в’язницях за відмову визнати Крим російським, хтось – досі на півострові та веде підпільну боротьбу. Кримські татари, як ніхто, вміють чекати, вміють “залягати на дно”, вміють боротися навіть тоді, коли шансів на перемогу надзвичайно мало, вміють виживати й повертатися попри все, вміють підтримувати одне одного.
Чимало з них воює на передовій, не афішуючи себе й не називаючи імені, – адже вдома, в Криму зосталися родини. Дехто обжився в Києві, відкрив невеличку власну справу та продовжує підтримувати своїх – матеріально й на інформаційному рівні.
Ось журналістка Лутфіє, яка приїхала на Львівський форум видавців набиратися досвіду. Вона раніше не мала стосунку до медійної справи, однак тепер за відсутності чесних ЗМІ на півострові активні громадяни об’єдналися й заснували “громадське медіа” – спільноту в соцмережах, де інформують одне одного про обшуки, викрадення та інші правопорушення щодо кримських татар.
Ось чоловік із табору біженців у Польщі – він просить не називати свого імені. Народився в Узбекистані, повернувся до Криму підлітком. Його батьки прожили десять років у підвалі коптильні, перш ніж змогли одержати власне житло. Він змушений був після участі у Кримському майдані шукати прихистку деінде. На момент нашого знайомства його дружина чекала на четверту дитину.
Ось відомий кінорежисер Ахтем Сеітаблаєв, який відтворив трагедію свого народу у картинах “Хайтарма” та “Чужа молитва”. Через окупацію він не має змоги повернутися додому.
Ось Джеміль Ізмаїлов, що у 24 роки став комбатом у 24-й бригаді й не має сумнівів, що повернеться в Крим під українським прапором.
Ось людина, котра не називає свого імені, адже вона одна з небагатьох, хто, живучи в Криму, відмовився отримувати нав’язане російське громадянство.
Ось ресторан “Мусафір” – його також тримають переселенці, й у центрі столиці України можна згадати про Крим, смакуючи традиційні страви.
Доля кожного з цих людей унікальна, однак усі вони подібні за рівнем болю, що передається на генетичному рівні. І передаватиметься ще не одне десятиліття.
Сьогодні ми всі – кримські татари. А вся Україна – це Крим. Затоптаний берцями “ввічливих людей”, накритий ковпаком ефесбешних агентів, переповнений військовою технікою, пограбований, однак досі нескорений.
Тому не можна допустити, щоб історія пішла вже по третьому колу вигнань і репресій. Ми маємо вчитися сили та стійкості у кримських татар і “тримати свій сектор”.
Колонки та блоги на цьому сайті висловлюють погляди їхніх авторів і можуть не збігатися з позицією закладу.