"Дорослі, говоріть із нами про Майдан" – звернення школяра

"Якщо цю розмову не почати зараз, через покоління ніхто не буде з вами на одній хвилі", – звертається до зрілого покоління київський учень Назар Голянич у блозі в виданні НВ. Передруковуємо міркування старшокласника в перекладі з російської.


Я не вдаватимуся до фактичного та хронологічного аналізу, оскільки не маю права робити це, та й так уже написано чимало. Не бачу сенсу кидатися фактами, поки не з'ясовано до кінця підґрунтя всіх процесів, які відбувалися в 2013–2014 роках. Хіба що по днях описати всі події без припущень щодо того, хто й у чому міг бути зацікавлений. Усі, хто на тарілочці підносить нам чиюсь agenda (порядок денний. – Ред.), є конспіраторами або зацікавлені в тому щоб ви вірили в їхню правду.

Моя думка буде дуже простою.

Усі, хто так ретельно боровся за зміни, проте не подумав передати спадок Майдану далі, – ви не маєте рації.

Багато людей старшого покоління згадують Майдан як “картину маслом”. Навіть якщо не входити в деталі й не зважати на тих, хто просто проходив мимо, більшість стояли тому, що їм накипіло, вони підсвідомо хотіли змін. І коли вони говорили, яких конкретно змін хотілося, всі розуміли, що ми – пострадянська країна й не буде все знаскоку.

Не посадять нікого. Не виникне враз стабільність у країні та в сім'ї. Хоч би якою була система влади, зміна країни – це справа поколінь. Велика французька революція не скінчилася на вбивстві монарха. Опісля ще багато часу витрачено було для повної зміни політичної системи в країні культурного катарсису.

Україна потребувала не зміни влади, а трансформації способу мислення. Уже не хотілося заплющувати очі й дивитися на тінь істини. Уже пішов зі старим поколінням цей фетиш до Світу Кордонів.

Хотілося бути відкритим до можливостей. Хотілось довершити те, що не вийшло у Хмельницького. Якби тривало мовчання, це був би вже цілковитий сюр.

Підсвідомість закликала діяти в інтересах українців, а не абстрактної та незрозумілої України. Багато хто привернувся до Майдану емоційно. Тому й складно діяти на основі раціо. Спогади настільки сильні, що не дозволяють через них переступити. І тому швидко домогтися змін не вдасться.

Для вас це болісна тема. Незагоєна рана. Додає солі й той факт, що немає відповідей на всі питання після Майдану. Та й незрозуміло, чи взагалі вдалося щось.

А чи вдалося? Те, що не вдалося, так це пам'ятати й тямити, що зміни чиняться довго.

Коли я говорю про це з однолітками, бачу, що їм усе одно. Вони байдужі. Іще одна революція сталася. Вони знають її як подію з минулого. Їх змушують щось заучувати про це осоружні вчителі на уроці історії.

І допоки немає розмови з підлітками про Майдан, ваш досвід випаровуватиметься.

Тренд пропаде. Інтерес згасає. Хвиля стихає. Але ж ми пам'ятаємо, як наші батьки ішли кудись на ніч. Як ми не могли спати, бо не розуміли, що відбувається. Пам'ятаємо, нам було незрозуміло, що коїться на вулиці. Пам'ятаємо, бо це залишило відбиток на нашій психіці. 24/7 діяло "Громадське". І ми спостерігали: тисячі людей і летючі "молоти". А батько там. Подзвонити не можеш. Уже навіть тоді розумієш, що відбувається щось дуже важливе. Дуже. Але що?

Однак і це, як усе в житті, минає. Ти переключаєшся на школу або свій спорт. Дорослі з тобою про це не говорять, тому що самим боляче. А рана цебенить. І через цю фрустрацію в дорослих ми теж не стаємо учасниками такої надто важливої для кожного українця розмови.

Усі сидять і мріють про хорошу країну. І копаються в системі, що як стояла, так і стоїть, навіть обличчя особливо не змінилися.

У Німеччині замовчували для дітей тему Другої світової, і це призвело до піднесення нацизму. Зупинився цей процес лише тоді, коли люди почали відкрито говорити й разом із дітьми все аналізувати.

Діти, які йдуть у перший клас, про Майдан дізна́ються тільки в Інтернеті. Якщо пощастить. Якщо вони раптом почнуть шукати. Підлітки ж через брак знань, досвіду та бажання когось із ними поговорити взагалі не порушують цю тему. Блокують її, наче поганий спогад. І забувають. Або ще гірше - не паряться. "Що було, те було".

Я не розумію, як це сталося. І мені направду страшно. Зневажливе ставлення до Майдану – це злочин. І ви – злісний правопорушник у цьому плані. Це ваша провина, що ви  не ділитеся цією сакральною подією та оберігаєте себе від випробування. І якщо ми хочемо принаймні вижити, то найгірша помилка, яку може лишень зробити молода країна, – це не говорити з молодим поколінням.

Майдан був монументальною подією. Історія, яку не можна погортати. Майдан показав, що ми вільні та що справді майже готові – нам є куди йти. Майдан дав неймовірну інтенцію до змін.

І змін хочеться. Всім.

І ви винні в тому, що покоління, яке справді змінюватиме країну, не пам'ятає про Майдан. Не розуміє його та вас.

Ми знову вріжемося в дерево, коли збагнемо, що Майдан став частиною зубріння ЗНО. І все одно радітимемо тактичним перестановкам у нашому істеблішменті. І знову будемо щасливі, що пенсію підняли на сто гривень. І від того, що ціни на газ знизять. І знову відведемо очі від вогню й дивитимемося на тінь...

Будь ласка, поговоріть з дітьми. Почніть розмову. Покажіть підліткові документальний фільм. Розкажіть свою правду. Поділіться тим, чого ви набули та чого позбулися на тому місці. Поки підлітки можуть вас зрозуміти.

Якщо цю розмову не почати зараз, через покоління вже ніхто не буде з вами на одній хвилі. Зміни мають початися з вас. Ви повинні себе здолати. Якщо хочете майбутнього для дітей у цій країні, здолайте страх.

Я благаю вас, не думайте тільки про себе. Це завжди погано закінчується.

Київські школярі на виставці "Бути вільними", яку Музей Майдану відкрив 22 листопада 2018 року у приміщенні Центральної бібліотеки імені Т. Г. Шевченка для дітей м.Києва