Нечипоренко Анатолій

Анатолій Ілліч Нечипоренко народився 1 вересня 1941 року у смт. Брусилів на Житомирщині. Після закінчення 7 класів Брусилівської середньої школи №1 у віці 14 років влаштувався працювати на цегельному заводі різноробочим. У 18 років закінчив курси водіїв, а невдовзі був призваний до лав Радянської армії. Демобілізувавшися, Анатолій Нечипоренко приїхав у Київ. Працював в автобусному парку №1 водієм рейсового автобуса, згодом перейшов на роботу в таксомоторний парк №1 – водієм таксі. З 1988 року працював у «Київзовніштрансі» дальнобійником на міжнародних перевезеннях.

Після виходу на пенсію влаштувався охоронцем гаражного кооперативу «Пролісок», в якому працював до останніх днів.

З дружиною Оленою прожили 46 років, виховали доньку та двох онуків. За словами дружини, Анатолій Нечипоренко об’їздив чи не всі українські міста та села, мріяв, щоб його країна стала справжньою європейською державою, а онуки жили як європейці.

У 2004 році, відстоюючи право на чесні вибори, взяв участь у Помаранчевій революції.

Участь у Революції Гідності. Після 30 листопада 2013 року – коли силовики жорстоко розігнали учасників мітингу біля монументу Незалежності – доєднався до тисяч співгромадян, які вийшли до середмістя столиці висловити своє обурення діями влади, яка віддала злочинний наказ.

За словами доньки Анни, її батько не був постійно на Майдані, оскільки не міг залишити роботу. Але коли мав таку можливість, завжди приходив на головну площу столиці, щоб підтримати мітингарів. І завжди обіцяв дружині, що обов’язково невдовзі повернеться.

18 лютого 2014 року Анатолій Нечипоренко взяв участь у «мирному наступі» – ході до Верховної Ради України. Учасники акції сподівалися домогтися від парламентарів ухвалити конституційний акт щодо повернення до Конституції 2004 року, яка обмежувала повноваження президента. Однак урядовий квартал був оточений силовиками. У другій половині дня почалися сутички із бійцями підрозділів спецпризначення, а після 15:00 останні почали наступати по Інститутській, відтісняючи мітингувальників в бік майдану Незалежності та закидуючи їх світло-шумовими гранатами. Тих, хто відставав, правоохоронці били кийками та ногами. Саме на Інститутській, біля будинку №16, у проміжку між 15:45 та 15:50 Анатолій Нечипоренко отримав важку черепно-мозкову травму та вдавлений перелом кісток черепа. У відеохроніці подій того дня є кадри, на яких можна впізнати Анатолія Нечипоренка: беззбройний чоловік, з-під синьої шапки якого на медичну маску, що прикриває нижню частину обличчя, стікає кров.

Пораненого у важкому стані доправили до київської лікарні №17. Майже весь час Анатолій Нечипоренко був у комі та незважаючи на зусилля лікарів 11 квітня 2014 року помер від отриманих травм.

Анатолію Нечипоренку було 72 роки.

Пошанування. Анатолій Нечипоренко похований у Києві.

Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності Анатолію Нечипоренку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». 4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно). 8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Ім’я та портрет Героя викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на алеї Героїв Небесної Сотні, а також Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові (вул. М. Кривоноса).