Роман Ігорьович Гурик народився 2 жовтня 1994 року в Івано-Франківську. Він був старшою дитиною в родині Ірини та Ігоря Гуриків і мав двох сестер – Христину та Йордану.
До виховання хлопця долучилися його дідусь і бабуся: вони ходили з онуком у походи, навчали англійської мови, розповідали про історію України. Від рідних він дізнався, що брати прадіда служили в УПА та зовсім юними загинули під час рейду НКВС. Разом із дідусем, Мирославом Базильком, регентом церковного хору, Роман часто відвідував кафедральний собор.
Середню освіту Роман здобув у школі-ліцеї №23 Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. У 2004 році, під час Помаранчевої революції, коли батьки Романа були на київському Майдані, десятирічний Роман разом з однокласниками організували власний Майдан, пов’язавши помаранчеві краватки на підтримку протестувальників.
Останній клас хлопець закінчив екстерном і у 2012 році вступив до Прикарпатського університету на філософський факультет за спеціальністю «психологія». У 2013 році, після першого курсу, взяв академічну відпустку, щоб пройти курси для вступу в Морську академію в м. Щецині (Польща), де мріяв вивчати навігацію. Але через високу платню за навчання був змушений повернутися до Івано-Франківська. Роман влаштувався працювати барменом і поновив навчання на другому курсі університету.
Рідні розповідають, що Роман постійно перебував у пошуку. Займався танцями, плаванням, тайським боксом, створив із друзями музичний гурт. В останні роки захопився філософією. А загалом це був енергійний та веселий хлопець, який міг несподівано перефарбувати волосся, змінити зачіску та стиль одягу, зробити татуювання. І відрізнявся неймовірною відданістю та чесністю.
Роман мріяв одружитися з дівчиною Ольгою, якій обіцяв, що вони завжди будуть разом.
Участь у Революції Гідності. У грудні 2013 року, після побиття учасників Євромайдану у Києві вночі 30 листопада, Роман разом із друзями приїхав до столиці. Повернувшись до Івано-Франківська, закликав студентів університету виходити на франківський Майдан, сам перебував там по кілька діб поспіль, а згодом написав заяву: «Прошу дозволити мені не відвідувати заняття ... у зв’язку з необхідністю поїхати на Майдан».
15 грудня він приїхав до Києва разом із батьком, аби взяти участь у черговому недільному віче. Однак на мітинг батько із сином не потрапили, а завітали до друзів родини. Саме того дня Роман сказав, що має зробити щось велике у своєму житті – написати книжку філософсько-психологічного змісту, яка б змінила свідомість людей.
У січні 2014 року Роман знов прибув на столичній Майдан, але невдовзі захворів і був змушений повернутися додому. Окрім того, мав здати сесію в університеті.
Востаннє він виїхав до Києва 15 лютого зі своїм хресним. 19 лютого о 18:00 батьки розмовляли із Романом телефоном. На прохання матері не йти на передову, сказав, що перебуває у безпечному місці та довбе плитку неподалік від сцени. Вже згодом рідні дізналися, що їх син був постійно на передовій.
Одна з волонтерок, Олександра Рязанцева, пізніше розповіла батькам: «Якби не ваш малий, то в Небесній Сотні було б на двох людей більше». Витягуючи майданівця, який випадково облився пальним з «коктейлю Молотова», Рязанцева загорілася сама, тоді Роман загасив вогонь на ній і хлопці, якого вона рятувала, та витяг їх з небезпечної ділянки.
Зранку 20 лютого разом з іншими протестувальниками, які відтісняли бійців загонів спецпризначення угору по вулиці Інститутській, Роман опинився на «п’ятачку смерті» неподалік від верхнього виходу зі станції метро «Хрещатик». О 09:56, рятуючи пораненого побратима та бувши захищеним лише щитом, хлопець отримав смертельне поранення у голову. Він ще встиг назвати своє ім’я, а лікар, яка супроводжувала його у кареті швидкої, згадувала, як він стискав її руку. Романа відвезли до лікарні, але врятувати життя хлопцеві не вдалося: о 12:15 його серце зупинилося.
Останній запис Романа на персональній сторінці в соціальній мережі: «Зараз або ніколи. Всі на Грушевського, на смерть».
Романові Гурику було 19 років.
Пошанування. Роман похований у меморіальному сквері в Івано-Франківську, поряд із могилами Січових Стрільців. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 р. Роману Гурику було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет нагородив Романа Гурика медаллю «За жертовність і любов до України» (липень 2015 р., посмертно). 8 травня 2016 р. під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав відзначив подвиг Героя Грамотою.
Ім’я та портрет Романа Гурика викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на алеї Героїв Небесної Сотні, а також на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові (вул. М. Кривоноса).
13 березня 2014 р. в Івано-Франківську з’явилася вулиця Романа Гурика (раніше вул. Проектна). 2 жовтня 2014 р. на подвір’ї Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (вул. Шевченка, 57), де навчався Герой, була відкрита меморіальна стела. 3 жовтня 2014 р. в Івано-Франківську на фасаді будинку № 26 на вул. Гетьмана Мазепи, де жив Герой, йому було відкрито меморіальну дошку. 20 лютого 2015 р. в Івано-Франківську на фасаді будівлі школи-ліцею № 23 (вул. Гетьмана Мазепи, 90), де навчався Роман Гурик, йому було відкрито меморіальну дошку, а у 2019 році ліцею присвоєне ім’я Героя. 14 жовтня 2015 р. на могилі Героя було встановлено пам’ятник.
Кабінет Міністрів України 15 листопада 2017 р. серед державних стипендій найкращим молодим вченим за вагомий внесок у розвиток демократичних та гуманістичних цінностей у сфері науки та освіти та зміцнення міжнародного авторитету України заснував стипендію імені Романа Гурика.