Війна як каталізатор зростання. Дискусія до Дня українського добровольця

Текст: Олена Максименко

14 березня Україна відзначила День українського добровольця. Дату затвердила Верховна рада 2017 року. За точку відліку сучасного етапу добровольчого руху взято день 2014 року, коли перші групи бійців Самооборони Майдану прибули на полігон у Нових Петрівцях для підготовки та дальшого відправлення на схід.

Як і волонтери, добровольці стали ознакою новітньої України. Завдяки їм, іноді ненавченим, беззбройним та якимось безглуздо хоробрим, змогла вистояти і зміцніти армія. Саме поява їх стала зародком змін у суспільстві, його оздоровлення та виходу на новий рівень самосвідомості. Ті з добровольців, хто повертається з війни, лишаються активними в інших сферах – в політиці, бізнесі, культурному й соціальному житті.

Напередодні свята в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану відбулася публічна дискусія "Майдан. Війна. Соціум". Говорили про мотивацію, про вміння ветеранів повертатися в суспільство, а також уміння суспільства приймати бійців, про проблеми з працевлаштуванням. Не оминули й питання гендеру на війні. Адже, на відміну від чоловіків, яких на початку війни мобілізували, жінки здебільшого йшли на фронт добровільно та ще й часто боролися за право воювати нарівні з чоловіками.

Відеозапис зустрічі можна подивитися в матеріалі нижче.

Командир(ка:)) з філфаку

Юлія Микитенко, ветеран, командир взводу, офіцер-вихователь Київського військового ліцею, менш за все думала про військову кар’єру. На початок війни вона вивчала філологію у Києво-Могилянській академії. Однак події Майдану вплинули на її долю. Захистивши диплом у 2016 році, вона разом із чоловіком пішла захищати країну.  

"Війна дала відчуття певної справедливості, – описує Юлія зміни, які помітила в собі за ці роки. – Відчуття того, що в будь-якій ситуації неможливо йти на компроміс із власною совістю. Тому що ми бачили втрати, переживали їх. Ці втрати робили нас сильнішими й накладали певну відповідальність за подальше життя в цій країні. Отож кожне моє рішення ґрунтується на тому, що я думаю про своїх побратимів, свого чоловіка, свого батька, які загинули за Україну".

Чоловік Юлії загинув під час бойових дій, а батько Микола Микитенко, ветеран, торік здійснив самоспалення на майдані Незалежності, протестуючи проти політики капітуляції влади. 

Юлія признається: після повернення відчувала деякий острах: "Страшно зустріти байдужість, нерозуміння. Але через те, що певним чином стикалася з байдужістю, я зустрічала небайдужих людей. І ці небайдужі люди – вони набагато активніші у виявленні своєї думки, і з цим колом можна будувати Україну".

Юлія Микитенко є учасницею Жіночого ветеранського руху (ЖВР), що об’єднує жінок-ветеранок і нинішніх військовослужбовиць. 

"Кожна з нас стикалася з нерозумінням із боку суспільства. Багато чоловіків із цим стикалися, але жінки більше. Я та мої посестри неодноразово чули у свй бік, що ми там не країну захищали, а задовольняли свої сексуальні потреби. І це те, що також нас об’єднує. Ми могли звернутися одна до одної по допомогу, підтримувати одна одну й разом боротися проти стереотипів", – каже Юлія.

Зараз вона виховує перший набір дівчат у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Перед тим була командиром взводу хлопців. Те, що набір дівчат таки відбувся, значною мірою є результатом зусиль ЖВР та проєкту "Невидимий батальйон" – кампанії проти дискримінації жінок у Збройних силах. Сьогодні в Юлії 20 підопічних.

Командир згадує: "Ми до кінця не знали, чи буде набір. Зміни в це положення було внесено за тиждень до кінця вступної кампанії. І за тиждень подали понад 60 заявок дівчата. Іще за рік до цього положення мені починали писати батьки дівчат, мовляв, а коли? А ми вже так хочемо, а які іспити треба складати? Зміни в цьому положенні абсолютно логічні, суспільство було готове до них. Приймальна комісія відібрала дівчат. Спочатку було доволі важко. І зараз важко – дуже багато моментів, з якими стикаєшся в роботі, не прописано на законодавчому рівні. Навіть те, що стосується забезпечення. Така банальна річ, як білизна для жінок або засоби гігієни, – їх немає. Зараз, наскільки я знаю, уже дівчата отримали білизну. Але це за два роки після того, як вони вступили. Що можна зберігати в тумбочках? Теж є певний перелік, і там не названо засоби особистої гігієни. Із цими всіма моментами ми стикалися й мали залагоджувати їх".

 

Окрім побутових моментів, доводилося проговорювати й питання поведінки. Адже на 20 дівчат у ліцеї 580 хлопців. Вік ліцеїстів – 15–16 років. "Дівчата іноді не до кінця розуміли, де вони перебувають, наскільки стратегічним є їхній набір і наскільки він упливатиме надалі на цих хлопців, майбутніх командирів, які теж, швидше за все, матимуть жінок серед підлеглих або командирів-жінок. Я з ними багато працювала в плані донесення інформації – в чому полягає цей проєкт, чому він настільки важливий, скільки жінок, які мають бойовий досвід, лобіювали його, скількох зусиль потребувало впровадження того, що вони мали змогу вступати. І відповідно, спираючись на свій досвід бойових дій, намагалася донести, як себе правильно поставити в чоловічому колективі, щоб мати певну репутацію, довіру та повагу. І мій досвід в АТО був дуже корисним у цьому плані”, – зазначає Юлія Микитенко.

 

Працевлаштування: підтримка, а не жертовність

Одне з болючих питань, з яким стикається ветеран після повернення, – працевлаштування. Іноді компанії не спішать брати на роботу вчорашнього бійця, а іноді й самим бійцям не дуже комфортно серед цивільних.

Владислав Зайченко, ветеран, координатор мобільних офісів у "Veteran Hub", пояснює: одна з причин відмови – потреба забезпечувати ветеранам "бонуси" типу додаткових 14 днів відпустки.

"Багато ветеранів, повертаючись із війни, і далі шукають себе, – пояснює він. – У більшості випадків, якщо вони мали успішний досвід на попередній роботі, вони можуть повернутися, це може бути особистий бізнес або компанії, які вони створювали чи були співзасновниками. Але, коли ветерани повертаються, у більшості випадків їхній погляд на світ змінюється, і вони швидше хочуть знайти роботу не ту, яка, можливо, даватиме багато грошей, а ту, в якій вони будуть зацікавлені".

Цьогоріч “Veteran Hub” розробляє програму, покликану зацікавити великий бізнес у тому, щоб брати ветеранів на роботу. Владислав Зайченко пояснює: це не має бути жертовність, але має бути підтримка.

"І все ж таки ветеранові легше працювати в колективі, де є також учасники бойових дій, – визнає він. – Із власного досвіду знаю: коли я повернувся з перших двох ротацій, і влаштувався на роботу, я не зміг знайти спільну мову з працівниками, серед них не було жодного ветерана, всі були цивільні. Я там пропрацював не дуже довго. На цьому етапі у "Veteran Hub" намагаємося мати співвідношення ветеранів і не-ветеранів". 

Модераторка Оксана Іванців, засновниця організації "Arts&Rights" і проєкту "Що таке пам’ятати", в свою чергу, пригадала успішні проєкти, де ветеранів навчають та допомагають працевлаштуватися в галузі IT. Вона наголосила на важливості популяризування ветеранів як професіоналів, що ламає стереотип, нібито вони не вміють нічого робити належним чином, окрім як воювати.

Військові кваліфікації "людською" мовою

Владислав Зайченко розповів, що чимало ветеранів у своєму резюме соромляться писати, що брали участь у бойових діях. Але так буваєне всюди.

"В американців є гарна історія – вони "перекладають" військові посади цивільною мовою, – каже він. – Тобто, якщо хтось був командиром бойової машини або командиром розрахунку міномету, "перекладають" його обов’язки як командира цивільною мовою. Наприклад, людина може бути гарним менеджером, працювати в різних умовах, має добру стресостійкість… Ми зараз також працюємо над програмою щодо того, як "перекласти" військові спеціальності цивільною мовою, щоб роботодавець розумів, що кандидат був командиром, виконував такі й такі завдання, а отже, він може ось це. І ветеран сам має зазначити це у своєму резюме".

Для ветеранів, які хочуть спробувати себе у бізнесі, діють програми від центру зайнятості, які дають гроші на розвиток своєї справи. Трапляються гранти від міжнародних організацій. Для багатьох це стає поштовхом почати щось своє.

Владислав зазначає: "Є гарні кейси, мої знайомі подавалися – хтось хотів бути фотографом, хтось – отримати гроші на коптер, щоб здійснювати аерозніманян. Треба завжди шукати шанс для свого розвитку, ніколи не можна зупинятися й опускати руки".

ПТСР: посттравматичний стресовий розлад – чи зростання?

В Україні з огляду на події останніх років дедалі частіше чути про ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. А на дискусії говорилося про "посттравматичне зростання".

Родіон Григор'ян, психолог Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру професійної підготовки підрозділів НГУ та Київського міського центру допомоги учасникам АТО, пояснив, що таке психологічний імунітет: "Психіка має властивості, які допомагають людині пережити стреси. Сьогодні в нас немає повної статистики щодо того, як люди переживають досвід, отриманий на війні. Є або статистика негативна, або статистика щодо тих, хто звертається по допомогу психологічну чи соціальну або щодо навчання. Багато хто не звертається – або не поінформований, або не знає, куди звертатися, або не хоче, тому що в суспільстві є думка, що звертатися до психолога – ознака того, що з тобою щось негаразд".

На думку психолога, секрет успіху – в ретельному інформуванні як ветеранів та їхніх родин, так і всього суспільства. Це глобальний процес. 

"Сьогодні програми є, – запевняє фахівець. – Багато небайдужих психологів, які на своєму індивідуальному рівні за власним бажанням працюють із тими, хто брав участь у бойових діях. Але все-таки хочеться, щоб ця програма була загальнонаціональною й не тільки по спеціалізованих каналах поширювалася, а й через ЗМІ. Цьому сприяють і волонтерські, благодійні фонди, якось інформація йде, однак хочеться, щоб держава більше звертала на це увагу".

У 2016 році Григор'ян організовував тренінги для соціальних працівників, які мають справу з учасниками бойових дій. Він згадує, що це був потужний досвід: "Тому що, коли ми спілкуємося з тими, хто пройшов війну, вони кажуть: "Не треба нас лікувати! З нами більш-менш усе гаразд. Ми розуміли, куди йшли" – принаймні добровольці. Є негативний досвід – і втрати, й екстремальні ситуації, й травмувальні події. Але витримують завдяки тому, що вони розуміли. Інформування відіграє значну роль як на етапі підготовки, супроводу, так і на етапі демобілізації або поствоєнного часу, важливо, щоб люди були поінформовані. Поінформовані – отже, можуть упоратися, можуть подолати... Коли люди чують про посттравматичне зростання або психологічний імунітет, звертають увагу на те, що вони робили чи роблять і що їм допомагає. Не потрібно багато зусиль, щоб навчити їх рухатися далі. Це живий процес".

У відповідь на зауваження про відкат у суспільстві після подій Майдану Родіон проводить паралель із літаком, що злітає проти вітру. А ще – з дитиною, яка вчиться ходити, попри безліч падінь.

"Стикаючись із такими незрозумілими подіями, ми вчимося ходити, – переконаний він. – Учимося жити. Учимося створювати суспільство, створювати державу, захищати себе, свої інтереси, цінності, кордони. Ми стаємо сильними, коли ми робимо важкі речі".

Дякувати та приймати подяку

Говорячи про байдужих і небайдужих громадян, не вдалося оминути тему розрізненості навіть патріотичного активного суспільства. Модераторка зазначила характерну рису українців – об’єднуватися "проти", не вміючи об’єднатися "за". Адже єдиним спільним знаменником для різних добровольців став мотив протистояння агресорові. 

"Більшість добровольців пішли на війну з однією думкою – що вони мають захистити країну, – нагадує Владислав Зайченко. – Якщо почнуться повномасштабні військові дії, ніхто нікого не питатиме, з "Правого сектору" він, з "Айдару" чи з іншого підрозділу, всі підуть знову захищати. Але, якщо йдеться про політичну площину, кожен намагається отримати свій зиск".

Чимало ветеранів стикалися з відчуттям люті після повернення з пекла війни до мирних міст, де, на перший погляд, про війну й не чули. Кожен із тих, хто переживав цей відчай, шукав власні шляхи прийняття мирного суспільства. Родіон Григор'ян на початку війни відвозив волонтерську допомогу в гарячі точки й також пережив шок від контрасту: "Зранку ти на передовій, а за вісім годин уже в мирному Києві. Ти там бачив складні речі, а за вісім годин – літо, пісні, танці, якісь акції, квіти… "літники" діють. Війни нема. У мене була злість. Як так може бути, як ви можете цього не помічати, жити поза цим?!"

Тоді, після повернення з війни, відчуваючи злість, яку несила стримувати, на одному "літнику" Григор'ян зустрів бізнесмена, який багато грошей віддавав на допомогу армії. Саме цей момент став переломним. Родіон припустив, що, може, саме тут відбуваються ділові зустрічі, важливі для бізнесу. "І я зрозумів... Чому всі повинні ходити в жалобі з похмурими обличчями, показувати, що страждають через те, що війна? – згадує психолог. – Я для себе це питання закрив. Коли людям байдуже, це лише здається. Може бути, що їм насправді небайдуже. Більшість людей не знають, як висловити свої почуття, свою повагу, як підтримати".

Оксана Іванців додала: те, що у містах тривають концерти, нормальне мирне життя, означає, що армія добре виконує свою роботу. "Із часом прийшло це розуміння, – каже модераторка. – Військовий повертається та бачить щасливих і мирних людей – це йому комплімент".

Попри те, поляризація суспільства поглиблюється. Волонери, добровольці, активісти за ці роки виснажилися й вигоріли. Пасивніша частина населення стає в позицію: "Чому я маю щось робити? Є влада, а я плачу податки". Тим часом ті, хто долучився, так чи інакше від початку війни, несуть на собі це далі. На них лягає більший тягар.

Григор'ян зауважив, що є безліч способів, посильних для кожного, допомогти чи віддячити військовим за захист: "Хтось підтримає в соціальних мережах, хтось руку подасть, хтось двері відчинить хтось каву "підвісить", хтось прийме ветерана чи ветеранку безкоштовно на консультацію, хтось створить дуже крутий проєкт. Кожен робить, що вміє, і таким чином ми цей буревій активності будемо піднімати. Усе-таки відчувається різниця за ці сім років".

Він наводить приклад Ізраїлю, де найнижчий рівень ПТСР у світі, – країна в постійній небезпеці, й там ізмалку навчають самоопануванню, розумінню, турботі про себе.

"Треба дивитися на речі по-іншому, вчитися стресостійкості, вмінню опановувати себе, – каже психолог. – Коли людина це напрацьовує, вона розуміє, що не тільки алкоголем чи наркотичними речовинами можна зняти напруження. Дуже багато є різних способів зняти стрес не на шкоду собі. Коли людина робить це вперше, відбувається "ломка". Це вихід із зони комфорту, сходження зі звичної колії. Буде бажання повернутися назад".   

Творити історію

Хто стикається з виснаженням і вигоранням, знаходить способи відновлення. 

"Я знаходжу для себе ресурс у спілкуванні з людьми, які поділяють мої цінності, – розповідає Юлія Микитенко. – Треба виходити за межі комфорту, будь-який вихід дає нові можливості. Головне – не нехтувати ними. Нові можливості ведуть до нових знайомств. Зростає шанс, що ти зустрінеш більше однодумців, з якими можна боротися в різних напрямах. Проти незаконних дій щодо атовців є спільнота, де ми просуваємо й гендерну рівність. Робота над різними проєктами не дає зневіритися. Ти бачиш активних людей у різних сферах, і саме ці люди роблять історію. Бути дотичним до цих людей, творити разом історію – це й дає ресурс та допомогу".

Окрема тема – вміння дякувати військовим за службу, а також цю подяку приймати. Юлія згадує поїздку з ветеранами до США, де вони долучилися до дипломатичної місії. Для американців є звичним – на рівні рефлексу – підійти до людини у військовій формі, дарма, що ця форма не американська, та сказати: "Thank you for your service!" Після повернення в Україну військова відчула контраст.

"Я сприймаю це як байдужість, але Родіон має рацію – це просто інформаційна політика, люди просто не знають, як виявити свої почуття, хоча насправді вдячні", – признається вона.

Оксана Іванців нагадує про кампанію в Україні – звичай прикладати долоню до серця при зустрічі з військовим на знак подяки. Поки що цей звичай не прижився на масовому рівні.

"Іноді людині треба долати особистий бар’єр, бо це все ж таки втручання в чужий простір, тобі незручно, якщо в тебе немає цих слів на автоматичному рівні, – порівнює вона ситуацію в Україні й Америці. – Немає мало не на рівні ДНК закладеного алгоритму".

У свою чергу, Юлія признається, що ніяковіє й не дуже добре розуміє, як реагувати на подяку з боку людей: "Мені, звісно, приємно, але як зробити, щоб людина відчула, що мені приємно?"

Усі учасники дискусії зійшлися на тому, що, попри певний "відкат", суспільство зростає й війна лише стимулює цей процес.

"Що вищі в нас перешкоди та труднощі, то швидше будемо зростати, – запевняє Юлія Микитенко. – Майдан – ми вже досягли певного розвитку, як емоційного, так і інтелектуального, і це дало поштовх. Війна… вона нам дала змогу відчути себе як націю, ми почали плекати власні цінності, консолідуватися. Війна – це негативна дійсність, але вона відкрила для нас потенціал як для країни та для кожного громадянина особисто, тому що він знайшов себе в цьому процесі".