Тарас Логінов у проекті "Майдан: усна історія"

 

22 листопада була річниця революції 2004 року. Саме тоді я вперше і вийшов на Майдан. Я вийшов просто як громадянин, а вже потім мене запросили проконсультувати трохи хлопців щодо організації, бо в 2004-му я був комендантом наметового табору на Помаранчевому майдані та мав певний досвід.

29-го я поїхав із Майдану десь о 23-й. Я бачив, що хоч і відбувався якийсь рух, але ситуація була контрольована. О третій подзвонив і запитав, як справи, чи не треба під’їхати. Мені відповіли, що все тихо, все нормально. А о 3.05 вирубили мобільний зв’язок. І, як я вже пізніше дізнався, в цей час і почалося побиття. Коли о пів на шосту я прокинувся, клацнув пультом іта все побачив, то одразу побіг на Михайлівську площу.

Там було вже багато людей. Вони всі були дуже такі рішучі й злі. Багато людей несли вже пакети з їжею, теплі речі, медикаменти. Багато хто вже якісь такі дрини тримав у руках. Хтось надавав юридичну допомогу, хтось навчав прийомів першої медичної допомоги, формувалися якісь загони самооборони. І було багато рукописних плакатів. Вразило ще те, що серед нас було багато моральних авторитетів, таких знаних у Києві людей. І всі вирішили прийти наступного дня на мітинг опозиції, який було заплановано.

Першого грудня ми вийшли родиною, але я взяв із собою деяке спорядження – медичний рюкзак, каску, складані ноші й жилетку Червоного хреста. Рідні дуже сміялися й казали: "У тата параноя, тато на війну зібрався". Чому ми все це брали? Щоб не допустити, що хтось потерпів через тисняву, адже було зрозуміло, що людей буде багато. Були там і діти з нами, і літні люди.

Ми йшли вниз по бульвару Шевченка і бачили, як зникає намет комуністів – він просто на ганчір’я пішов. Дійшли до майдану Незалежності, постояли, потім залізли нагору, туди, до Жовтневого палацу, подивилися на площу й вирішили вже повертатися додому. Ми пішли вгору по Інститутській, щоб випити пива на Арсенальній та й поїхати по домівках. Але на розі Банкової зупинилися – побачили, що там якась "движуха". Відправили жінок і дітей додому, а нас осіб так десять залишилися на Інститутській.

Ми спочатку хотіли там, за парканом спілки письменників, розгорнути медичний пункт, але потім зрозуміли, що це дуже далеко, і підійшли ближче. Там ліворуч є такий "карман". Ми побачили знайомих медиків із Михайлівської й запропонували їм: "Ми вам будемо підносити-відносити, щоб ви не лазили під гранатами, а ви будете перев’язувати та відправляти до "швидких". І почали з переднього краю відносити людей.

Мені тоді здалося, що це спланована провокація. Там було десь із десяток, може, півтора, молодих людей із цими рунами на жовтих пов’язках – чи то Українська національна асамблея, чи щось таке. Вони там "працювали" ціпами. І були ще якісь незрозумілі молодики. Але потім, коли все почалося, вони дуже швидко всі повтікали. Я можу авторитетно заявити: більшість людей, 90 відсотків людей, яких били, – це були літні жінки та чоловіки, дуже літні. Може, вони жили поруч та, як і ми, прийшли подивитися. Вони нічого не розуміли. Однак лушпарили всіх, і журналістів у тому числі.

Ми працювали там збоку на сходах, але вийшов хлопець, який жив у тому під'їзді, й відчинив нам двері. Ми встигли затягнути туди поранених. Нас теж трішки побили, але трішки. По-перше, у нас був такий адреналін, що вони нас лякалися й відскакували, по-друге, вони не розуміли, чому всі втікають, а ми біжимо їм назустріч та ще й матюкаємося. У мене був рюкзак медичний із такою пластиковою вставкою, то його геть розколошматили дрюками. Тоді він мене захистив.

Далі, вночі вже, коли закінчилося це протистояння, ми там сфотографувалися, побраталися, обнялися, обмінялися телефонами та поїхали додому. Але всі були дуже злі й розуміли, що все це так не минеться. Усі побачили відео з тими побитими журналістами, з людьми, яких добивали "беркутівці." Особливість цієї революції в тому, що вона відбувалася у прямому ефірі. Хоч би що ти робив, ти був під прицілом двох-трьох камер – усе знімалося, все фіксувалося, все транслювалося.

Другого грудня мене викликав президент Червоного хреста, дуже незадоволений тим, що використовували червоний хрест як емблему. Він запитав, чи й я там був. Кажу: "Був". І він такий був дуже злий. Але ми проговорили близько двох годин, після чого мені дали карт-бланш. Це означало, що нам відчинили всі склади й за добу ми змогли екіпіруватися. І другого чи третього грудня ми вийшли на Майдан на патрулювання вже у формі та з медикаментами.

Третього грудня, наступного дня після нашої розмови, президент Червоного хреста надіслав до МВС листа, де нагадував, що Червоний хрест – це нейтральна організація, яка повинна надавати допомогу всім, що її представників не можна бити, арештовувати, а треба сприяти їхній роботі. Спочатку ніякої реакції на цей лист не було – нас і не пропускали, і ломакою могли довбонути. Але після того як приїхали дуже важливі персони з міжнародного Червоного хреста й зустрілися із заступником міністра МВС, ситуація змінилася.

Ми були єдиною нейтральною організацією, яка працювала по обидва боки протистояння. Потім ми поділилися – одні працювали на Майдані, а інші були на Антимайдані, по-перше, щоб більше довіри було, по-друге, коли одні й ті самі люди ходять, їх уже знають і зовсім інші стосунки складаються. Але важко було зберігати нейтральність. Коли 18 лютого була та бійня в Маріїнському парку, одна наша дівчинка три години надавала допомогу майданівцям, а потім її перекинули на іншу ділянку, й вона мусила допомагати беркутівцям і "тітушкам". Вона не змогла, в неї просто стало рвати дах. Потім, звісно, трохи заспокоїлася та повернулася до своїх обов’язків, але було дуже важко й фізично, й емоційно.

На Майдані працювали три такі спільноти медиків: Медична служба Майдану, Червоний хрест і Мальтійська служба порятунку. Ми працювали паралельно. Річ у тім, що ми не могли розгорнути госпіталь, бо принцип Червоного хреста – це нейтральність. Тобто якщо дотримуватися букви закону, ми повинні були розгорнути госпіталь на барикаді, щоб із двох боків тягти туди поранених. Це було неможливо. Тому ми не розгортали госпіталь. Як виняток, ми це вперше зробили на Грушевського, у бібліотеці, та вдруге – вже 20 лютого в готелі "Україна".

Зазвичай члени Червоного хреста працювали безпосередньо в епіцентрі подій. Нашим завданням було витягти людину, надати першу допомогу й передати її лікарям чи доправити до "швидкої". На Грушевського багато наших медиків зазнали травм. Один наш хлопець отримав дві гумові кулі в спину – прямо в червоний хрест влучили. Потім, уже навесні, під час медогляду виявилося, що в нього хребет надломлено. Усі ми зазнали отруєння газом, усі були застуджені, комусь в очі потрапили осколки від гранат… Один наш медик уже 20 лютого дістав важке поранення – снайпер прострілив йому стегно.

Коли почалася уніфікація медичної служби на Майдані, в наше підпорядкування як структурні підрозділи ввійшли багато організацій, з якими ми раніше співпрацювали, поміж них "Motohelp" – громадська організація, яка надає медичну допомогу мотоциклістам і при ДТП, а також організація волонтерів-медиків (у них іще емблемою був хрест зі свічкою), плюс у нас іще були навчальний і резервний підрозділи.

Звісно, ми весь час співпрацювали з іншими організаціями. Ось, наприклад, ми домовилися з бібліотекою про розгортання госпіталю, але всі хірурги, всі столи, все обладнання було не наше, а медслужби Майдану. На Грушевського дуже добре працювали "швидкі." Спочатку вони стояли під бібліотекою, то нам дуже зручно було: несеш пораненого, а "швидка" вже задом розвертається та двері відчиняє. А потім, коли туди вже газ почав доходити, кулі долітали, вони переїхали під Український дім. І було важко, тому що далі треба було бігти з пораненими.

На Грушевського атмосфера була особлива. Я, зрозуміло, не журналіст, який ходить, знімає, спостерігає, – я схопив і побіг, схопив і побіг.(Іівесь час у голові тримаєш, де "швидкі" стоять, де пункти допомоги треба розгортати…) І хоча роззиратися не було коли, все ж таки враження від того всього складалося дуже сильне. Було багато молоді. Сказати, що там був "Правий сектор", я не можу. Якихось організованих підрозділів я не бачив. Багато таких мужніх чоловіків було на передовій, де весь час каміння летіло, феєрверки... і тут же дівчата з чаєм та канапками.

Під час протистояння на Грушевського ще одна важлива подія була, принаймні для мене, – коли майданівці мали штурмувати Український дім і ми чотири години вели перемовини з міліцією. Тоді всі розуміли: якщо почнеться штурм Українського дому, він згорить. Ми дуже довго з ними говорили. Їм гарантії потрібні були, та коли ми щось пропонували, вони не приймали. Але вони поранених повинні були евакуювати, і ми зробили коридор, щоб "швидкі" їх забрали. У результаті силовики звільнили приміщення.

Я досі вважаю, що це моя найбільша перемога за революцію – те, що ми не дали спалити Український дім. Уся міліція вийшла, ніхто не потерпів, Український дім перейшов під контроль мітингувальників.

18–20 лютого так склалося, що мене на Майдані не було. Але наші медики працювали в самому епіцентрі тих подій. Вони повісили прапор Червоного хреста на готелі "Україна" та почали курувати цей госпіталь, щоб він мав відповідний статус, щоб його не чіпали. Потерпілих і загиблих з Інститутської зносили переважно туди...

Усі ми дуже важко виходили з тих подій. Із нашими медиками і психологи працювали. Багато хто з Червоного хреста пішов воювати, тому що люди з такою активною позицією не можуть залишатися осторонь.

 

Тарас Логінов,

командир загону першої допомоги Національного комітету Червоного хреста України