Про Президента України та один музей. До Дня Героїв Небесної Сотні

Новітня історія України сповнена символіки. Учителька Кліо втомилася й, зітхаючи, дає запотиличника нам згідно із сучасними вимогами до піару – до відомих дат, короткими твітами. Шпильками, якщо не по-новому.

Перші вбиті на Євромайдані – в День соборності. Львів’янин Вербицький та дніпрянин Нігоян... Із цього меседжу почалася наша сучасна війна за соборність.

Але повідомлення для народу – особиста трагедія для (не)випадкових його представників. Ці шпильки, як кулі й дівчата в геніальної Ліни Костенко, обирають найкращих.

Утім. українська Кліо геть зневірилася та жбурляє вже не шпильки, а кулі третій рік. Вона збільшує плеяду наших героїв. Ми пишаємося, віддаємо найкращих і лінуємося вчити уроки.

Наша земля щедра на героїв.

Століття поспіль нам видається це конкурентною перевагою – дивіться, ми ж не пропали! Закопали мільйони, ще мільйони навіть не мали сил закопати у наш чорнозем і – живемо! Солов’їною співаємо, Білокур та Марчука виставляємо, маємо навіть чергового відомого всім Шевченка!

Світу нас не зловити – ані тоталітарним практикам, ані демократичним стандартам.

Не всім сусідам так удалося.

...А кулі свистять.

Вони на цій благословенній землі замість торнадо, землетрусів та цунамі. Ну не можна, щоб було все спокійно. Щоб лише хрущі над вишнями. Вишні щоразу цвітуть, а ми щоразу ховаємо хлопців і дівчат.

Колесо історії? Рутина землеробів? І знову прийде весна, і кинуто буде зерно, і проросте воно, і буде хліб…

Ні! Це не наш вирок!

Ви чули це "ні"?

Певна, чули.

Воно гриміло не раз над руїнами міст та сіл, над деревами й травами. Гриміло у словах поетів та у вустах воїнів. Це "ні" на материних вустах колисало малих гетьманів. Воно було – і є – символом віри наших героїв.

Герої зробили й роблять вибір щодня. Ми звикаємо до зведень про їхній вибір на нашу користь, як до інформації синоптиків.

Ми знову звикаємо?!

Жертва Небесної Сотні, коли наш народ віддав беззбройних юнаків, була промовиста. Вони стали з дерев’яними щитами, щоб зупинити круговерть історії.

Із їхньої жертви постала армія. Армія, яка захищає наш сон і спокій.

Але ж сон – це не забуття. Спокій – це не безпам’ятство.

Наші воїни діяльні – вони на сторожі нашої свободи. Тож наша свобода має бути діяльною. Справ у неї безліч.

А серед цієї безлічі завдань в облаштуванні щоденного життя є справи символічні: наша пам’ять про Героїв, про Вчинки.

Пам’ять – річ індивідуальна, не колективна. Ми можемо щодня пам’ятати, для цього потрібні тільки маленькі зусилля кожного...

Цю мантру тихцем та обережно (бо наші герої якраз суворі й діяльні) нашіптує ворог. Ворог у різній подобі. Чи це Росія, чи наша лінь, чи жадоба, не має значення. Бо порада "пам’ятати тихцем" веде до забуття.

Ми не маємо часу та грошей на пам’ятники  й музеї, ми не знаходимо нагоди облаштувати могили героїв, нам неохота потурбуватися, щоб забрати їхні тіла на рідну землю з чужини.

Ми забуваємо, що навіть матері – у піснях і в житті – вишивали дітям на спомин рушники, залишаючи матеріальне свідчення пам’яті про найдорожче. Чи можемо ми забути про тих, хто дав нам життя? Матері знають таїну цього. І вишивають рушники… Досі.

Однак потім із нас виростають міністри, генерали та президенти, які, може, й не загубили мамине шиття (це їхня справа), але ризикують утратити пам’ять народу про вчинки героїв.

Цими днями минає три роки від початку останнього жертвоприношення під час Революції Гідності, яке Україна кладе – вкотре! – на вівтар історії. І за три роки державні діячі та діячки не знайшли даху для Музею Майдану.

Коаліціє, уряде, панове Президент, прем’єр-міністр та генеральний прокурор, може, в клопотах щодо реформ, переговорів і щоденних турбот, ви забули про це.

Але ввімкніть радіо, там уже крутять цю пісню Положинського, і ви одразу пригадаєте:

"Я не хочу бути героєм України –

Не цінує героїв моя країна!.."

Болісно пригадувати?

Просто не вимикайте ані радіо, ані душу.

Бо цінувати героїв – не дорого й не болісно.

Не дорого виділити приміщення для музею. Не дорого знайти його в центрі столиці.

Не дорого не будувати торговий центр на квадраті землі на Інститутській, де пролилася кров Небесної Сотні та не одного з попередніх поколінь.

Не дорого розірвати зв’язки та покарати вбивць і державних злочинців.

Дорого буде втратити шанс.

Дорого ховатися від людських очей на День пам’яті Героїв Небесної Сотні.

Дорого буде віддати злочинцям (непокараним!) владу в країні.

Дорого буде віддати півцарства за коня, коли прийде час виборів.

Дорого буде викинути на смітник історії тих із нас, хто вивчив її урок.

Ярина Ясиневич, керівник програм Центру досліджень визвольного руху, волонтер Ініціативної групи Першого грудня, керівник видавничих проектів у сфері історичного нон-фікшн, консультант із питань комунікацій та врядування для громадських організацій, закладів культури й органів державної влади​

Думки, висловлені в рубриці "Точка зору" передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію "Радіо "Свобода".

Джерело: Радіо Свобода