21-річна художниця з Луцька Вікторія Романчук, беручи участь у Революції Гідності, отримала псевдо “Відьма” за свою безстрашність на Майдані, розмалювала не один десяток касок у Мистецькій сотні й зазнала поранення на барикадах. Про те, що навчатиметься у Львівській національній академії мистецтв, дівчина знала змалечку, бо мріяла стати художницею ще в дитсадочку. Навіть не уявляла собі, що може бути кимось іншим. Нині Вікторія – студентка факультету монументального живопису. Працює в акварельній та акриловій живописних техніках. Акварель полюбляє за її легкість, яскравість, можливість умить відобразити емоції. Цікавиться етнографією, зеленим туризмом. Почала вивчати іконопис і поринула в новий для себе світ духовності. Саме це стало поштовхом до створення мистецького проекту “Сторожа”, присвяченого Героям Небесної Сотні.
Проект презентують київській публіці 18 лютого о 12:30 за сприяння Національного музею Революції Гідності у Будинку профспілок.
Чому тема Майдану не відпускала художницю впродовж п’яти років і лише зараз знайшла втілення в її творчості? Як мовою мистецтва розповісти про тих, хто вже пішов, коли чорні вугільні відбитки – все, що вдалося закарбувати про них у пам’яті? Чому зрештою художникові важливо встановити максимально тісний зв’язок із тими, хто прийде поглянути на його твори?
МАЙДАН: НА ШЛЯХУ ДО СЕБЕ
Майдан почався для мене в Луцьку, коли вийшли активісти щодо євроінтеграції. А 30 листопада, одразу після побиття студентів, я поїхала в Київ – уперше. Мені тоді було п’ятнадцять, і я навчалася в Косівському художньому училищі. Мала відчуття, що повинна там бути – на Майдані.
Пам’ятаю, коли на Михайлівську площу вийшло більш ніж тридцять тисяч люду й усі одночасно заспівали гімн. І я почула, як його мають співати. У моєму житті відбулося переосмислення всього. Ця атмосфера поглинула мене. Було відчуття, що ти потрібний. Я відпрошувалася з навчання, казала, що їду додому, а їхала в Київ. У Будинку профспілок носила канапки, допомагала, годувала хлопців. Згодом долучилася до Мистецької сотні в Українському домі. Потім мене забрали у Тридцять п’яту сотню Самооборони Майдану “Волинська Січ”. Там була до поранення.
18 лютого все палало біля Будинку профспілок. Наші барикади штурмували БТРом. Саме тоді мені під ноги впала шумова граната. Спалах перед очима – і знепритомнення… У Профспілках мені зробили перев’язку. Лікували в Михайлівському госпіталі близько двох тижнів. Підпільно возили на таксі, щоб ніхто нічого не бачив. У мене була контузія та п’ятдесят рваних ран. Потім, коли більш-менш уже ходила, долучилася до Сотні Лева, продовжувала допомагати. Але настрої на Майдані були вже не ті.
БІЛІ ПОЛОТНА-ЗНАМЕНА
Тема Майдану всі ці роки жила в мені, та я не могла нічого намалювати, пов’язаного з ним. Не розумію чому. Жодного сюжету… Воно мені боліло, накопичувалося аж до минулого літа. Ми поїхали на іконописний пленер, сиділи розмовляли, і я там відчула, що з’явилась ідея, як правильно подати те, що так довго було в мені. Не показувати вогонь, усе те пекло лютневих днів, а показати, що відбувалося всередині людини, як це вплинуло на неї.
Робила ескізи з вересня й аж до початку грудня. Малювала ночами полотна. Сиділа від першої ночі до п’ятої-шостої ранку. Мої друзі для роботи надали в оренду приміщення. Я слухала музику гурту “ДахаБраха”. Під їхні пісні створювалися всі образи. Білі полотна-знамена – як заклик зупинитися, а чорні вугільні відбитки – то все, що вдалося запам’ятати про тих, хто вже не з нами.
Потім почалися відеозйомки. Коли людина дивиться відео чи на постаті, декого проймає, декого – ні. Тому важлива частина проекту – перформанс, пряма взаємодія. Хочеться, щоб людина, яка підходить до мене, відчула ідею, отримала меседж, а я, відповідно, відчула на собі її реакцію – сприймає вона чи не сприймає таку форму пам’яті.
СТОРОЖА. НОВІТНІ АПОСТОЛИ
Це довга історія (усміхається). Іще в дитинстві, коли мені було дуже страшно, я уявляла за спиною янгола-охоронця. І на Майдані – також. Або когось із померлих родичів… У такі моменти відчуваю, що не сама. Людина вже відійшла, але її дух поряд зі мною, він надає сили. Тому й зупинилася на назві “Сторожа”. Це янголи-охоронці. Цих людей фізично із нами немає, але, поки ми пам’ятаємо про них, згадуємо, вони живуть і допомагають нам у житті.
Наслідки Майдану – не лише жертви. Коли про це думаємо, найчастіше відчуваємо жаль і тим самим нівелюємо головну ідею, заради якої хлопці загинули. Якщо сприймати це з іншого погляду, то зараз ті хлопці – наші провідники, приклад для наслідування. Звідси й порівняння їх із дванадцятьма апостолами. Вони своїм способом життя показали його сенс і ціну.
РОДИНА, ТВОРЧІСТЬ І КНИЖКИ
Маму й тата моє бажання бути художником шокувало, але вони прийняли цей вибір. Двоюрідний дідусь моєї мами був художником. Мав свій загін в УПА на Волині. Усі кажуть, що свою запальну вдачу я успадкувала від нього.
Багато читаю історичної літератури й із неї черпаю натхнення. Навіть гравюри, ілюстрації – вони дуже надихають на сюжети. Циклічність заворожує. Цікаво аналізувати це все.
Мистецтво завжди було персональним психологом для мене. Більшість моїх робіт кольорові, сонячні. Акварель – моя відрада. Її не можна зробити поганою. Вона сповнює позитивом. Навіть не знаю, чи є десь у моїх акварельних роботах чорний колір. А от тема Майдану... Усе, що наболіло, накопичилося, виплеснулося в цей проект. Серйозна тема. Це швидше мої роздуми, а не відрада…
Проект “Сторожа” складається з чотирьох частин:
- 12 полотен із графічними зображеннями людських постатей;
- каталог, де представлено фотографії всіх етапів роботи та викладено її загальну концепцію, яку доповнює “Щоденник Майдану” Вікторії Романчук. Нотатки збереглися з часів революції;
- відеоінсталяція, де музичний супровід (композиція “Діброва” у виконанні гурту “ДахаБраха”) підкреслює багатозначність образів у кожній зі сцен;
- перформанс “Час згадати”. Його мета – створити прямий контакт між художником і глядачем, поєднати відчуття з емоційним складником, передаючи тодішню атмосферу Майдану. Уся дія відбувається без слів, що посилює емоційний контакт.
Зйомки відбувалися в трьох локаціях: у Луцькому монастирі святого Василія Великого, також серед руїн у селі Дерно на Волині, а фінальні сцени – в Києві на алеї Героїв Небесної Сотні.
Проект “Сторожа” – спроба інтерпретації сучасного сакрального мистецтва. Це новітнє бачення апостолів, проповідників сьогодення, тих, кого варто наслідувати та за ким варто йти.
Це дванадцять образів.
З одного боку, то звичайні люди, які віддали найдорожче заради кращої долі для своєї країни.
З іншого боку, то янголи-охоронці, які завжди поряд і нагадують нам про те, що неможливо зруйнувати чи знищити.
Янголи, які існують, поки у них вірять, і нагадують нам про те, що, власне, й робить нас людьми…
Проект має відтворити у нашій пам’яті час смерті та час початку нового життя.
Білі полотна-знамена – то своєрідний заклик зупинитися, а чорні вугільні відбитки – карби пам’яті про тих, хто вже назавжди пішов від нас.
Сторожа в кожного своя.
Сторожа – це розстріляні на Майдані.
Сторожа – це вбиті на війні.
Сторожа – це всі закатовані, знищені й забуті в нашій історії.
Це всі ті, хто вчинив найбільший подвиг, поклавши життя за друзів своїх.
Це наша опора й охорона, ті, кому можна довіряти.
І нехай кожен, хто зазнав горя, хто бачив лихо, знайде тут свою сторожу.
У Києві проект експонуватиметься з 18 до 20 лютого у фойє Будинку профспілок. А вже 22 лютого його покажуть у рідному місті художниці Луцьку.
Ідея матеріалу, розмова, текст і верстка – Катерина Зайцева.