"Усякий конфлікт цікавий тим, що він у людині відкриває", – солдат і фотограф Олесь Кромпляс

"Гельмут Ньютон казав: "Я не роблю жодної фотографії безкоштовно". Хтось з українських, здається, Мордерер, у дев'яностих казав подібне: "Ніколи не роблю знімок, якщо не знаю, куди його продам". Коли я це почув, подумав: що то за нахаба? А тепер усвідомив, що ніколи не починаю проект без думки, куди я його подам. Але це означає замислитися, кому він буде цікавий. Отже, це чистий маркетинг. Виходить, я думаю, про те, що людям буде потрібне. Або про те, чим їх потягнути вгору", – розповідає Олесь Кромпляс, майданівець і доброволець у війні на Донбасі.

Окрім автомата, на війні використовував фотоапарат. Автор репортажів з Іловайська, Маріуполя, Донецького аеропорту, Дебальцевого, Щастя, Мар’їнки, Широкиного, авдіївської промзони, шахти Бутівка й інших точок фронту. Його роботи показувалися в 11 країнах. Особисто брав участь в операції повернення Маріуполя під контроль України. У річницю визволення міста в столиці показано його проект, який нещодавно привернув увагу видання "Washington Post". Об'єкти проекту можна побачити в середмісті Києва до 22 липня. Частиною проекту була фотовиставка про Маріуполь 2014 року, яка експонувалася у просвітницькому центрі "Трансформер".

Фотографія з виставки. Солдат 51-ї бригади наносить фарбою ідентифікаційні смуги на БМП-2. "У таборі "Кривбасу" наш "Азов" гостював трохи менш як тиждень. Ми виїздили на штурми Іловайська, встановлювали радіозв’язок, вели розвідку. Решту часу ми лежали під вантажівками, спали просто неба чи на вільних ліжках у наметах інших підрозділів. Купалися в гарячій воді потічка з ТЕЦ. В обідню пору одного дня зненацька здійнявся сильний гуркіт. Хтось закричав: "Гради!!!" Ми кинулися до укриттів, яких було небагато. Пробігши тридцять метрів, я застрибнув до траншеї. Відразу зверху на мене впали ще кілька тіл. Брудні та обдерті, ми вичікували кілька хвилин, поки не стало зрозуміло, що ракети поцілили в пагорб, за яким був наш табір. Недоліт... З-за пагорба вився до неба чорний дим. Руки тремтіли неймовірно, це був перший мій обстріл, який до того ж застав нас посеред поля".

– Чим особлива виставка “Звільнення Маріуполя. Літо війни”?

– Деякі з фотографій уже брали участь і в інших моїх проектах, деякі – ні, А критерій тут той, що вони особисті. Ніхто не втручався в те, що виставлятиму. Сергій (Сергій Бригадир, куратор просвітницького центру “Трансформер”, в якому діє експозиція. – Ред.) жив тоді зі мною в сусідній кімнаті.

Бо зазвичай у проекті виставлено загальне фото, велике, тоді дрібні моменти – руки, ноги, зброя, – знову загальне. А тут я просто вибрав моменти, знакові для мене. Як ось пригода, коли мене захитало у “швидкій”, яка погано їхала, і вісімдесят кілометрів мене нудило. Або мить, коли не хотів фоткатися з покладеними на асфальт сепарами. Думав, що за два тижні все закінчиться і встидно буде хвалитися такими фотографіями. Не така вже й історія. Але з погляду моїх переживань і думок тих часів вона для мене цінна.

Це фотографії, які висіли б у мене в офісі. Часто думаю, що колись у мене буде чи то агенція, чи зала, де висітимуть фото. Я вже купив із "Французької весни" 1968 року фотографію, з В’єтнаму, фото Горста Фааса, Еді Адамса. І теж висітимуть мої. І ті, що мої, – більшість тут.

– Вас цікавлять передовсім гарячі точки?

– Ні. По гарячих я вже поїздив. Але цікавить, як їх показували, наскільки глибоко. Золоті часи таких репортажів – в’єтнамська війна, коли люди приїжджали та просто знімали. Мистецтво, коли проект міг змінити цілий світ. Для мене це зразок репортажного мистецтва. Ризикували собою, отримували гідну платню. Сто вісімдесят репортерів лише з боку Америки загинули. Це висока ціна за високу якість.

Фотографія з виставки: "У перші місяці війни, окрім прямих своїх обов’язків, ми мали постійно нагадувати людям, що йде війна. Що тут, там, он там – небезпечно, що сюди, туди, ген  туди – не можна. Одного ранку до маяка підплив рибалка на човні. Ми довго намагалися докричатися до нього, щоб плив звідси геть. Марно: дідусь виявився глухим. Довелося підкликати його до себе й довго жестами пояснювати, що йде війна".

Є проект фотографів "Магнум". Вони знімали одного ветерана цілий рік, як він після війни вливався в мирне життя. Я хотів би зробити такий проект, але двічі в одну річку не ввійдеш. Тепер не мав би такого ефекту цей проект. Треба думати ще щось оригінальніше.

– Тематика воєн цікава для вас із 2014 року чи давніше?

– Із 2014-го. Будь-який конфлікт цікавий для мене тим, що він відкриває в людині. Я для себе відкрив, що в мене, виявляється, в крові аж грає. Пам’ятаю, як перший раз пішов на Грушевського (місце наймасовіших зіткнень майданівців із міліцією. – Ред.) із другом. Він мене потягнув. Каже: "Все, я купив бити, купив цілий багажник обладунків", мовляв, зараз ми їм покажемо. Підходимо до стадіону “Динамо” – і там цей рев, що йде хвилями, як у середньовічних битвах у фільмі. Я йду і відчуваю, що мій друг уже позаду, відстав. Ну, добре. А я раз – і вже на передовій. Відчув, що це моє. Така стихія, як поклик предків. Після того я постійно на передовій. І також знімав. Коли мої фото потрапили до зібрання про Майдан, яке робив Орест Лютий, я зрозумів, що вони цікаві для когось і крім мене. Я один із небагатьох, хто в січні знімав на Антимайдані "тітушків". Одягнув шапочку – і через кордони їхні. "Ти куда?" – "Туда, я с хєрсонскімі прієхал". На одній моїй фотографії дуже схожий, аж до дрібниць, на цього, як його, убієнний... Ґіві! Цікаво з’ясувати, чи це він.

 

– Останні чотири роки ви або фотографуєте, або воюєте? Буває, поєднуєте?

– Завжди поєднував. Завжди це  три-чотири кілограми устаткування на додачу до воєнного. Багато хлопців, які зі мною воювали, аж потім дізналися, що я ще й знімав. Не бачили. Напевно, це свідчить, що я не відволікався від основної роботи.

Фотографія з виставки. Боєць другої чоти батальйону "Азов" купує кукурудзу в пляжного продавця. "У червні ми жили на туристичній базі "Буревісник". Стара "совєтська" база з відповідною кухнею. Меню нагадало часи мого дитинства. Наші шлунки рятувала можливість виходити до найближчих яток та харчуватися різним джанк-фудом. У походи по їдло ніколи не ходили поодинці, завжди зі зброєю. Мине ще півроку, поки мирні жителі звикнуть бачити людей із зарядженою зброєю посеред їхнього "ареалу проживання".  Значно пізніше, в кінці літа, я мав зустріти волонтерів у Маріуполі. Друзі захотіли нагодувати "бідного солдатика". Ми зайшли в хороше кафе. Кажуть, воно належить ахметовським людям. Було дуже рано, тож пещений офіціант із московським акцентом зробив спробу не пустити нас: "Прасціцє, ми єщьо нє работаєм". Побачивши мене з автоматом, шанобливо пропустили нас та накрили стіл. Відвикнуши від "людської" їжі, я пакував до рота все, що було, – сендвічі, млинці, пироги, торти. Виходимо з кафе, і я ловлю на собі погляд переляканого офіціанта. Запопадливо чистою українською мовою він каже: "Вибачте, будь ласка, пане, ми не включили в рахунок ваше додаткове замовлення. Коли ваша ласка, чи не могли б ви сплатити за нього?"

Їхав улітку 2014 року ненадовго – на місяць-два. Узяв тільки три-чотири кольорові плівки та дві чорно-білі. Кольорова – прострочена, з дев'яностих років "Agfa", яка ще по п'ять гривень за бобіну продавалася.

– Ваші проекти всі придумані заднім числом? Виставки й ексклюзиви для журналів ви, вже маючи фотографії, вирішили робити?

– Ні. Перші фото задумалися для "Esquire Україна". Редакція дала мені “залізні” документи, щоб я зміг потрапити в “Азов”. І я потрапив.

– Що таке “залізні”?

– Лист від міжнародного видання та посвідчення преси, яке я досі юзаю, хоч і видання вже нема.

– А чи не було це, навпаки, чинником, який насторожує?

– Ні, бо ніхто про це не знав, окрім керівництва. Я виконував свої функції. Коли мене перед штурмом Маріуполя спитали: "Ідеш як воїн чи як журналіст?", я зрозумів, що як журналіста навряд чи мене всюди пустять. Кажу: "Як військовий, усе, ось мій автомат". Тільки камери по кишенях розкидав. А питав про це командир чоти, тобто взводний, який один лише знав.

– До того  у віійську служили?

– Так.

– У час Майдану що робили?

– Знімав – суто для себе. Працював у той час маркетологом. Зокрема запускав на ринок відомі французькі парфумерні бренди. Придумував гламурні презентації. Для однієї з них ми привозили літаками троянди з Ірану. Із мого минулого життя мало хто міг подумати, що потраплю в такий вир подій.

– Навички маркетолога використовуєте?

– Використовую, але на благородніші цілі. З останнього – вдалося разом із друзями познайомитися з меценатом Андрієм Мацолою. Він дав гроші на центр "Axios". Допомагаємо працевлаштовувати ветеранів АТО. Далі займаюся комунікаціями, але вже там.

– Це зараз основна ваша справа?

– Так, займаюся нею з дев’ятої до шостої.

– Куди після Києва поїде проект?

– Часто мої роботи показують у Дніпрі. У тамтешньому Музеї АТО стоїть мій джип прострілений, на якому я їздив на ротацію. Броньований. Минулі виставки теж там були. Будь-яке місто може прийняти виставку, аби лиш були зацікавлені люди.

"До Маріуполя приїхали виставка картин на патріотичну тему. Нас поставили її охороняти. Було дуже незвично після кількох місяців військового життя, тренувань опинитися в зовсім іншій обстановці, ніби повернутися в інше життя. Найбільше враження справило прохолодне повітря з кондиціонера. Ми вже й забули про такі "чудеса цивілізації".

У вересні "Promka" (фотовиставка з відомого місця на лінії Авдіївської промзони) буде в Мадриді, на Покрову – в Парижі.

– Звідки походить ваше прізвище?

– Батькове. Кажуть, що воно з Угорщини. У дитинстві комплексував, а зараз мені байдуже. Про нього мене не запитували вже років дванадцять. Аж ностальгію відчув.