Анатолій Ілліч Нечипоренко народився 1 вересня 1941 року в селищі міського типу Брусилів на Житомирщині. Після закінчення семи класів Брусилівської середньої школи № 1 у віці 14 років улаштувався працювати на цегельний заводі різноробом. У 18 років хлопець закінчив курси водіїв, а невдовзі його було призвано до армії. Демобілізувавшись, Анатолій Нечипоренко приїхав до Києва. Працював в автобусному парку № 1 водієм рейсового автобуса, згодом перейшов на роботу в таксомоторний парк водієм таксі. Із 1988 року працював у "Київзовніштрансі" далекобійником на міжнародних перевезеннях.
Після виходу на пенсію влаштувався охоронцем гаражного кооперативу "Пролісок", в якому працював до останніх днів.
Із дружиною Оленою Анатолій прожив 46 років, вони виховали доньку та двох онуків. За словами дружини, її чоловік об’їздив чи не всі українські міста й села та мріяв, щоб його країна стала справжньою європейською державою, а онуки жили як європейці.
У 2004 році, обстоюючи право на чесні вибори, Анатолій Нечипоренко взяв участь у Помаранчевій революції.
Участь у Революції Гідності. Після 30 листопада 2013 року, коли силовики жорстоко розігнали учасників мітингу біля монумента Незалежності, Анатолій долучився до тисяч своїх співгромадян, які вийшли в середмістя столиці висловити своє обурення діями влади, що віддала злочинний наказ.
За словами доньки Анни, батько не був постійно на Майдані, оскільки не міг залишити роботу. Але, коли мав таку змогу, завжди приходив на головну площу столиці, щоб підтримати мітингарів. І завжди обіцяв дружині, що обов’язково невдовзі повернеться.
18 лютого 2014 року Анатолій Нечипоренко взяв участь у "мирному наступі" – ході до Верховної Ради України. Учасники акції сподівалися домогтися від парламентарів ухвалення конституційного акта щодо повернення до Конституції 2004 року, яка обмежувала повноваження президента. Однак урядовий квартал було оточено силовиками. У другій половині дня почалися сутички з бійцями підрозділів спецпризначення, а після 15-ї години силовики стали наступати по Інститутській, відтісняючи мітингувальників у бік майдану Незалежності та закидуючи їх світлошумовими гранатами. Тих, хто відставав, правоохоронці били кийками й ногами. Саме на Інститутській біля будинку №16 у часовому проміжку між 15:45 та 15:50 Анатолій Нечипоренко отримав тяжку черепно-мозкову травму та перелом кісток черепа. У відеохроніці подій того дня є кадри, на яких можна впізнати Анатолія Нечипоренка – там видно беззбройного чоловіка, з-під синьої шапки якого на медичну маску, що прикриває нижню частину обличчя, стікає кров.
Пораненого у важкому стані доправили до київської лікарні № 17. Майже весь час Анатолій Нечипоренко був у комі й, незважаючи на зусилля лікарів, 11 квітня 2014 року помер від отриманих травм.
Анатолієві Нечипоренку було 72 роки.
Пошанування. Анатолія Нечипоренка поховано у Києві. Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Анатолієві Нечипоренку посмертно присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю "За жертовність і любов до України", а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет Анатолія Нечипоренка викарбувано на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові.