"Добра думка в кабінеті кожного чиновника повісити портрети Небесної Сотні" – актор Юрій Чеботарьов

Авторська моновистава "Майданутий" українця Юрія Чеботарьова, який емоційно пережив Революцію Гідності, ішла з 2018 року в містах Польщі. 

“Що з цього правда? Це повинні знати всі!” – казали після перегляду за кордоном. 

"Ніколи не думав, що в центрі Києва може таке відбутися. Є камери, інтернет, поліція, люди, які можуть заступитися. А після цих подій розумію, що все може бути", – згадує сам автор.

В Україні вперше показали спектакль 20 лютого 2021 року в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану. Олені Максименко – працівниці Національного Музею Революції Гідності, який організував показ, режисер-актор розповів, що думає про сенс і наслідки революційних подій. Він міг отримати дозвіл на проживання в ЄС, але повернувся на батьківщину. Не без розчарування запитує земляків, чи не соромно, що так повільно втілюються вимоги Майдану. Також ішла мова про "майданутість" як вектор зростання суспільства, про життя в Польщі, показ вистави там і тут та про спроби поїхати на війну. 

"У розповіді пана Юрія багато пауз, а ще – виразної жестикуляції, і я шкодую, що пишу розмову на диктофон, а не на відео", – признається журналістка Максименко. 

Публікуємо розповідь Юрія Чеботарьова прямою мовою. Нижче в матеріалі можна переглянути запис київської постановки "Майданутого".


Від театру до Майдану

Ідея виникла в Польщі. Досвіду моновистав раніше не мав. Я працював у вуличному театрі "Biuro Podróży". Він функціонує здебільшого влітку або коли хороша погода. Ми виграли грант, утілювали українсько-польський проєкт "Свій не свій, роздуми про еміграцію". Розкривали тему, чому українці масово переїжджають у Польщу, а поляки – в Німеччину, Британію й так далі. Нас було п’ятеро з України і п’ятеро з Польщі. У межах цієї вистави я підготував історію на 20 хвилин. Мене попросили перекласти, бо не всі слова розуміли, – і були шоковані.

Питали, чи я це вигадав. Ні, все правда, таке було в нас у тринадцятому-чотирнадцятому роках. Тоді сказали: "Юро, про це повинні знати інші! Варто розповідати, бо в Польщі про це мало хто знає". Ми переклали, зробили субтитри польською. Мене попросили: "Двадцять хвилин – це замало, допиши! Пригадай іще історії". Так виникла вистава "Майданутий". Мене запросили у культурний центр "CUKR" у Вроцлаві, там була прем’єра. Прийшли здебільшого українці. Були шоковані. Пізніше показав її для українців у Познані. 

“Юрій Чеботарьов - свідок пробуджених почуттів і соціальних цінностей, що формують національну свідомість. Його очима ми дізнаємось про зворушливі історії простих людей, відроджених вогнем гніву, страху та ненависті в боротьбі за краще завтра”, – так пише про себе актор і режисер у технічному райдері до документальноїї моновистави “Майданутий”, автором і актором якої він є. Про виставу: це автобіографічна історія людини, яка пережила Революцію Гідності й особисту еволюцію протягом нової сторінки історії. Чеботарьов закінчив Київський естрадно-цирковий коледж. Пізніше – Харківський університет мистецтв імені Котляревського. Грав у театрах Харкова, Києва, Львова, Познані. Фото з мережі Facebook.Перше питання від організатора події: "Ну, розповідай! Що з того правда?" І я якось призадумався, кажу: "Та все правда!" Мої дитячі історії – теж. "Допомога постраждалим у Києві" – історія, коли задихалася людина (ідеться про епізод у виставі з нападом астми. – Ред.), а я був на телефоні диспетчером.

Відповідно мусив дзвонити завідувачці організації, спитати, що робити, чи викликати "швидку". Вона забрала ту людину на таксі. На українській прем’єрі в Києві була моя сестра, яка знає мене з дитинства. Після вистави мене запитала: "Як ти то все пам’ятаєш?! І куртка, і машинки…".   

Поляки також були шоковані. Багато людей плакало. Були викладачі філології, викладачі якихось гуртків. Були люди, які виїхали 25 років тому в Польщу, вкорінилися, мають там родини. Вони всю інформацію про Майдан отримували в інтернеті. Була інформація по телебаченню, коли був розстріл і запальні бої, дуже стисла. Я теж це бачив, коли вмикав польський телевізор. Хоча був знайомий із польським журналістом, який бігав із мікрофоном під час гарячих подій. Оператор сховався за дверима готелю "Дніпро", по-людськи казав: "Я заховався, щоб мене не заділо", а цей безстрашний журналіст підбігав до "Беркута". Я його питав, як він не боявся. Каже: "А чого боятися? Видно, що я з мікрофоном…" 

Правда як ноу-хау

У Києві почув нову думку: "Ми не очікували, що кажеш правду – ти втікаєш, і тобі соромно". Зазвичай люди звикли, що на сцені меседж: "Я герой!.." Тягнуть ковдру на себе, хочуть стати відомими. Пам’ятаю, давали посвідчення учасників Революції Гідності. "Юро, ти маєш піти!" Нащо? Я не йшов за посвідченням. Я почувався, як крапля в морі, в океані. З хорошої сторони, з поганої сторони… 

Пізніше почали даватися взнаки психологічні травми. Живеш нормальним життям, потім стається Майдан, бачиш, що там відбувається, стараєшся вирівняти своє життя, щоб воно знову було в нормальній колії. Вирівнюєш його, і за рік, два, три в тебе якісь зриви, тобі не спиться. Чому так?! Потім думаєш: чувак, ти не щодня бачиш убитих на вулицях, де ходять і живуть люди. В такій кількості – кров, страх, холод…

"В нас не театральна зала, пристосувати її до дійства було непросто. Задіяний лиш один актор і мінімум реквізиту, тому чимале значення для створення атмосфери мало світло. Використавши наявне в нас обладнання та провівши кілька репетицій, нам, на мою думку, вдалось досягти бажаного результату – глядачі дивилися виставу, затамувавши подих", – розповів працівник Інфоцентру Музею Майдану Віктор Кривоносов, –  який відповідав за технічну частину дійства. Були ще історії. Ми вночі сиділи, 21 лютого. Побудували барикади з каменю. І боїшся висунути голову з тих каменів. Сидимо, спілкуємося з хлопцями на тих барикадах. "Ну, там же ж нікого нема!", "Всі снайпери втекли!", "А може, один є?" Знаєте, як у лісі біля вогню сидиш, байки розказуєш. Чи є чупакабра, чи вовк, чи ведмідь, чи може вискочити. І ми сидимо – тихо-тихо. Барикада не з мішків будівельних, як більшість, – туди сніг пхали, потім він розтанув, був бруд… а з бруківки. І ми брали палиці, піднімали на них каски… 

Через два дні на Інститутській було повно людей – і пролунав постріл. Серед білого дня! І хтось крикнув: "Снайпер!" І всі давай ховатися, шукають стіну, яка закриває, стараються зрозуміти, звідки прилетіло. І досі не знаю, що це було. 

Не адресую виставу нікому конкретно. Ніколи не задумувався, хто би був адресатом. 

Одні люди розчарувалися після Майдану, інші – молодь – не знають цих подій або знають з інтернету, а треті залишилися там. Це в них була потужна, основна подія в житті, і вони в ній лишилися. Не знаю, чи правильно так. Швидше за все, треба рухатися вперед, розвиватися, робити висновки з того, що ми пережили, і будувати Україну, йти до того, що ми хотіли. 

Я в розпачі від того, що не бачу тих змін. Можу виправдовувати війною на сході, яка нас тримає економічно, але не знаю, чи мої слова не будуть повторюватися зі словами депутата, який буде виправдовувати так само соціальний стан у країні. Ми справді хотіли жити краще. Нам ніщо не заважає, в нас є руки, ми працьовитий народ! Є навчальні заклади, хороші спеціалісти, які масово виїжджають за кордон. Чому?

Ударивши по світлині, перейдете на альбом із вистави. Автор – Богдан Пошивайло:

Не знаю, як мене змінили ті події… (довго мовчить. – Ред.). Напевно, більше став цінувати свободу, розвіяв міф про те, що в звичайний будній день нічого не може "прилетіти". Це не дуже добре – завжди ходити й озиратися. Травма – чи як це назвати? Серйозно, я ніколи не міг подумати, що в центрі Києва може таке відбутися! Я настільки безпечно почувався! Типу є камери, є інтернет, є поліція, є люди, які можуть заступитися. А після цих подій я розумію, що все може бути. Звісно, й зміни в суспільстві відбулися! Можливо, не такі, яких хотілося б. На мою думку, не закінчився Майдан. Він перейшов у війну, яка зробила ще більше горя всім родинам українським, і вона триває. 

Нездійснена служба

Почалися події на сході – я став збирати рюкзак, читати літературу на базі війни в Чечні. Рюкзак порятунку, що потрібно мати, як поводитися, якщо війна приходить у місто. Знайшов номер телефону "Дніпро-1". Був серйозно налаштований, нікому нічого не казав. Купив собі форму – зручна, британська. Подзвонив – людина п’яним голосом сказала: "Бери шкарпетки, багато трусів і приїжджай! Якщо не боїшся…" Я кажу: "Не боюся чого?" – "Ну, що тебе поб’ють". – "Хто мене має бити?" – "Свої". – "Які свої?" р "Ну свої, в казармі!" – "За що мене в казармі мають бити свої?!" Він мене абсолютно вибісив, чутно було, що він випив. Думаю: добре, шукатиму щось інше.

Приходять повістки на роботу, я тоді працював у театрі. З військкомату відправляють на медкомісію. Нас підвозять жовтим автобусом, "Богданчиком", на якому написано "Люди". Водій у військовій формі, нас із військкомату на Печерську повіз на Голосіїв, у лікарню. І каже: "П'ять хвилин перекурю, й усі разом заходимо". Всі вийшли з автобуса, стоїмо, куримо. Іде жінка з дитиною за руку. Дивиться на автобус, на водія, який у камуфляжі, на напис "Люди" і на нас, а ми в цивільному. І на лікарню. І в неї ллються сльози… І вона бере дитину і швидко йде. І до мене доходить, що це просто геніальний кадр із якогось фільму, де реально не треба жодного слова.

Мене відправляють на додаткове обстеження. Їду в шкірвендиспансер. Беруть кров із вени, ще щось. І кажуть: прийдіть за два дні. Приходжу. Лікарка на мене дивиться, тримає результати і каже: "Ви знаєте, я через вас спати не могла!" Кажу: "Чого?" – "Ви мені цілу ніч снилися!" – "То добрі сни?" Каже: "Не можу вам поставити діагноз!" – "Чого?" – "Бо вас заберуть!" – "Нехай забирають!" – "Ви повністю здоровий!" – "Та я ж нічого не кажу. Мене направили з військкомату, я не відкошую!" – "Я не буду вам нічого ставити, ідемо до головного лікаря!". Той написав "кропивниця" чи ще якась біда, але у висновку зазначив "здоровий". Вона каже: "Ви розумієте, якщо я вам напишу діагноз, вас заберуть, ви мені снилися, що вас вбивають. Тому я не буду це підписувати, хай на себе бере відповідальність хтось інший за вашу відправку туди!" А тоді бої були гарячі. 

Повертаюся в військкомат. Чую: поїдеш у наступну хвилю. Приїжджаю додому, в поштову скриньку наступного дня приходить іще одна повістка. Перша була за місцем роботи – Печерський район, а ця за місцем проживання – Дніпровський. Приходжу: вся процедура знову. "Я проходив медкомісію", – кажу. "Звідки ми знаємо? Може, ти відкупився!" Та не питання, готовий іще раз пройти. "Прийдіть за три дні”. За три дні: “Ваших аналізів ще немає". – "Коли прийти?" – "Завтра". Приходжу завтра. "Ваших аналізів ще немає". Я кажу: "Давайте зробимо так, що, коли вони будуть, ви мені подзвоните, я прийду!" – "Давайте!" – "Але як вони могли загубитися? Якщо у вас тут такий бардак, то який на фронті?!" – "На фронті ще гірший!" – "Добре, дзвоніть". І все. 

Уявіть сарну, яку підстрелили в ногу і вона не може рухатися. І тут вискакує ведмідь і починає розривати ту сарну. Такий алегоричний приклад. Те саме зробили сусіди. Якщо ти хочеш жити нормально з сусідом, то чи варто, коли в нього кровотеча, нападати, забирати Крим, Донбас? У мене родина залишилася в Росії – ми не спілкуємося з ними більше. Уявіть, що це сон, і під час розстрілу на Інститутській всі сусіди – Туреччина, Польща, Білорусь та Росія – приїжджають і допомагають. Потрібна допомога сім’ям, рідних яких розстріляли? Потрібно знайти снайперів? Ми поможемо. У вас утік Янукович, ми вам його віддаємо! І тут правосуддя, і сусіди допомагають – сарна швидше оживає, бігає… економіка і все решта функціонує. Недаремно ведмідь – символ РФ. По численності їх просто більше. Я не експерт у царині війни. Одні кажуть: дайте нам команду, ми би дійшли до кордону. Інші кажуть: ворожа армія – третя в світі, має ядерну зброю… Приємно, що в нас відродилася армія, яку роками знищували. У нас відродився дух – це приємно.

Соромно, що я не пішов воювати 

Чому не покараний ніхто? Чому влада не зацікавлена побудувати Музей Майдану? Варто знайти винних, покарати їх, а потім побудувати Музей. Якщо винні втекли, – хоча б ідентифікувати. Є ж міжнародний суд, європейське право. Була хороша думка: в кабінеті кожного чиновника повісити портрет героїв Небесної Сотні. Вони висять? Не висять! Я спілкуюся з людьми з різних аналітичних центрів, вони мені кажуть: "А що ж ти хотів? Це як вдома робити ремонт, все й одразу не робиться!" 

Якщо взяти Швейцарію чи Німеччину й запитати жителів, чи знають вони своїх політиків, думаю, їм нецікаво, вони знають Меркель – і все. Політик не є публічною особою, коли щось не втнув. Він робить свою роботу і робить її настільки прекрасно, що для людей він непомітний. Йому не треба піару, щоб його знали, щоб він на наступний термін пішов. Це важка робота, це відповідальність – дбати про переходи, вивіз сміття, озеленення, трансфер міста. Людям жити має бути гарно й комфортно. 

Я не був чотири з половиною роки в Україні, приїхав, а тут нічого не змінилося. Вам не соромно?! Перед людьми, яких немає, які життя віддали. Агов, зберіться! Я подивився, як там живуть, я хочу, щоб і ми так жили і навіть краще. Ми маємо потенціал! Я був малий – дев'яності, Західна Україна, маленьке містечко. До нас на ринок приїжджали поляки торгувати. У них була скрутна економічна ситуація, в них не було грошей, і вони приїжджали до нас заробити. 

Мені варто було посидіти там ще пів року, і міг отримати картку резидента Євросоюзу. Адже я й на Майдан пішов, щоб Україна була Європою і ми жили гарно. Я не дочекався ці пів року, всі мої друзі залишилися, казали: "Та ну, Юро!.. Побудеш два місяці в Україні – і будеш вовком вити!" Ні, я приїхав, хочу розбудовувати країну. Треба буде піти захищати – піду. 

Хочеться спокійного життя…

Хотілось би працювати за фахом – у театрі, з хорошими режисерами, хорошими матеріалами. Цікаво було б або в Молодому, або у театрі Франка, або в "На Лівому березі". Мені у Польщі бракувало і мови, і творчості. Я засумував за українською, і зараз просто "купаюся"! Хотілося би знятися в повному метрі, в кіно. Можливо, про Майдан. Також думаю написати свій сценарій. В театрах дивна ситуація: студенти постійно випускаються з театральних вишів, а театр не розширює штат, кількість місць обмежена. І є дуже хороші актори, які роками там працюють. Тому я розумію, що мені може не бути місця. Хочеться спокійного життя...

Юрій Чеботарьов, березень 2021 року. Сфотографувала Олена МаксименкоХочу вранці із задоволенням іти на роботу, а ввечері із задоволенням повертатися до родини, до коханої. І тут так аналізуєш – кожен день минає, десь ти в депресії, десь мало зробив, день пройшов впусту. Не побігав, не позаймався спортом, не почитав книжку, не написав нічого цікавого… але коли займаєшся улюбленою справою, зранку встаєш – сніданок, кава, побіг по роботі – ти гориш, у тебе природний кураж, ти себе не накручуєш, не шукаєш книжок мотиваційних, не п’єш третю-четверту каву, щоб збадьоритись. І від твого результату людям користь.