Звільнитися з рабства, або В пошуках самоідентифікації

Колонка Олени Максименко 

“У 1821 році до місця, що було десь неподалік мого готелю... приплив з Америки корабель, яким прибув агент “American Colonisation Society” Роберт Стоктон. Приставивши місцевому вождю племені, королеві Петеру, пістолет до скроні, Стоктон змусив його продати за шість мушкетів і скриньку бісеру землю, де згадане американське товариство мало намір оселити рабів із бавовняних плантацій… які отримали статус вільних людей. Товариство Стоктона мало ліберальний і благодійний характер. Його діячі вважали, що найкращою компенсацією за кривди рабства буде повернення колишніх рабів на землю, звідки походили їхні предки, – до Африки. Відтоді щороку кораблі привозили зі США нову групу звільнених рабів, які почали селитися в районі сучасної Монровії. Їхня громада не була великою”.

Це – уривок зі збірника художніх репортажів “Гебан” про країни Африки Ришарда Капусцинського. Тут пан Ришард розповідає про становлення Ліберії. Її мешканці, яких повертали на історичну батьківщину, не ідентифікували себе як африканці, натомість називали себе американоліберійцями й поводилися відповідно.

Вочевидь, автори цього соціального експерименту очікували, що вчорашні невільники оцінять отриману свободу та будуватимуть нове чесне й демократичне суспільство. Це був хороший план, однак вийшло, як-то кажуть, із точністю до навпаки.

Люди, що народилися й виросли в рабстві, з огляду на власний життєвий досвід знали одну-єдину модель соціальних відносин – рабовласницьку. Інших опцій не було в “базі даних”. Їм просто не було звідки взятися. Тож переселенці вельми швидко реконструювали звичну для них картину світу на “землі обітованій” – тільки вже на свою користь. Вони підкорили тубільців, зробивши їх своїми рабами, а себе, відповідно, позиціонуючи як “вищу расу”, хоча за фактом поневолили таких африканців, якими були самі. Відвідували протестантську церкву, співали гімни, носили фраки, капелюхи, рукавички, криноліни й перуки – одно слово, щосили намагалися бути “аристократами”, зневажаючи всіх, хто опинявся поза їхньою “кастою”.

Цей гіркий епізод історії розкриває не найкращий бік людської природи, проте дає змогу зрозуміти, як діє цей механізм, заснований на генетичній пам’яті та власному досвіді. Схожу схему ми можемо спостерігати й на прикладі незалежної України. 70 років радянського рабства, знищення історії, викорінення культури, заборона творити та мислити поза партійними директивами – все це призвело до того, що чималий відсоток населення й досі ностальгує за “ковбасою по два двадцять”, жахається через слова “Бандера” й “УПА” та вірить, що рано чи пізно котрийсь з обраних президентів або парламент зможе навести лад у загиджених під’їздах, у країні, в головах… Виконувати накази (але неодмінно порушувати їх, коли є нагода!), давати-брати хабарі, “рішати” питання, за замовчуванням не довіряти владі (“Влада як влада – суцільні, курва, бандити!” – як у пісні на слова Андруховича, що співав гурт “Мертвий півень”) – ось приблизний портрет homo soveticus. Прикметно, що цьому портретові інколи відповідає й молодь – люди, які не застали часів Союзу. Сучасні технології, доступ до інформації й освіти, можливість бачити інші сценарії та моделі суспільства – це все прекрасно, й це навіть використовується, однак генетична пам’ять часто виявляється сильнішою за набутий досвід. Звідси – пригніченість, звідси – голосування на референдумі 1991 року за незалежність України й одночасний сум через розпад СРСР. Про феномен так званої гібридної пам’яті та відсоток українців, які є її носіями, недавно розповідав Сансіро Хосака.

Громадянське суспільство, волонтерський рух, спроможність фільтрувати інформаційні потоки, аналізувати та брати на себе відповідальність, меседж “Від тебе щось залежить, ти здатен щось змінити” – ці зерна здорового глузду й адекватності поволі проростають і вкорінюються в українському суспільстві значною мірою під впливом таких потужних каталізаторів, як революція та війна, знаходячи в тому ж таки генетичному коді – на рівнях щонайглибших – силу з минулого. З пам’яті повстань у концтаборах. З пам’яті перечікування у криївках і схронах. З пам’яті боротьби гайдамаків та козаків. Якщо копати глибше, то в пам’яті про рабство можна знайти спогади про змагання й перемоги. Це і є шлях самоідентифікації. Віднаходження, збирання по крихтах і затвердження власного “я” на національному рівні. Заглиблення в минуле, вивчення генеалогічного дерева можуть стати неабияким джерелом наснаги для прийняття рішень сьогодні.

Олена Максименко, журналісткаЦей шлях, звісно, не єдиний. Інший варіант пропонує легенда про Мойсея, що водив сорок років гебреїв пустелею, – таке собі перезавантаження системи. Або ж згадана на початку Ліберія – там панування американоліберійців скінчилося після повстання поневолених місцевих мешканців. Адже в них не було закладено прийняття рабства на генетичному рівні, а воювати хлопці вміли. Далі почалася громадянська війна, пізніше – кількарічна боротьба з вірусом Ебола, в результаті чого маємо нині слабкорозвинену, залежну від зовнішньої підтримки країну.

Який шлях стане нашим? Який із мотивів, записаних у генетичному коді нашої нації, виявиться для нас провідним? Чи вдасться нам не йти шляхом найменшого спротиву? Хотілось би вірити, що аналогія з Ліберією не підтвердиться.

Колонки та блоги висловлюють погляди їхніх авторів і не є позицією закладу.